Антисектантська істерія в українських ЗМІ змальовує неадекватну картину діяльності та поширення нових релігій. «Та, котра пророкувала, одягалася лише в біле й закликала повірити в неї, бо тільки так можна буде вижити». Як ви думаєте, про кого ці слова? Або ці: «Хто їх знає, цих месій у білому». Саме такі застережливі рядки анонсували тему минулого числа «Українського тижня». А стосувалася вона аж ніяк не політики (чи це так здається тільки на перший погляд?), а діяльності сект на території України.

Схоже, що «повномасштабний наступ нетрадиційних релігій» став темою тижня, а то й місяця, не тільки одного видання, а вмить актуалізувався для всього українського медійного простору. Разом із журналістами «Українського тижня», їхні колеги з «1+1» вкотре зацікавилися актуальним в часи кризи питанням: «як не стати жертвою нових релігій», і повідомили про результати свого дослідження у підсумковому випуску новин 9 листопада. Хоча правильніше буде сказати, що «ТСН» реабілітувала минулорічні журналістські розслідування Валентини Доброти, не додавши жодних нових фактів про фінансові зловживання неорелігій, окрім нових коментарів старих експертів на ту саму «наболілу» тему. Схожим шляхом ідуть інші українські медіа. Протягом одного тижня (з 10-го по 15 листопада) аналогічні фільми і сюжети з’явилися на СТБ і НТН. До РІСУ (Релігійно-інформаційної служби України) телефонували з редакції журналу «Корреспондент», аби проконсультуватися щодо підготовки відповідної публікації. Головні герої ті самі: Біле братство, Свідки Єгови, «Посольство Боже» з незмінним Сандеєм Аделаджею та прибалтійський харизматичний пастор Олексій Лєдяєв (який востаннє був в Україні рік тому).

Якщо бути об’єктивними і прислухатися до думки українських релігієзнавців, то свідків Єгови доволі умовно можна віднести до «нео-». Тому поки що зупинимося на улюбленцях мас-медіа – Лєдяєві й Аделаджі. Якщо їхня діяльність аж така небезпечна, як про це в унісон заявляють українські ЗМІ (вустами двох-трьох експертів, керівників т. зв. громадських організацій), то чому телевізійні ролики досі монтуються на основі скандальних кадрів кількарічної давності?! Невже нового відеоряду не можуть відзняти? Чи просто таке ефектне відео сьогодні не так легко знайти? А може, справжнє розслідування їм не конче й треба, якщо метою цих матеріалів є просто оновити у свідомості телеглядача відповідну установку?

Досвід минулих років засвідчує, що «антисектантська істерія» у ЗМІ, як її охрестили минулої осені, є саме медійним явищем (бо найчастіше полювання на душі українців «сектанти» здійснюють не стукаючи у двері наших квартир, а нахабно вриваючись у них із телевізійних екранів та журнальних і газетних шпальт). Хто тільки не писав про небезпечні неорелігії: «Дело», «Дзеркало тижня», «Корреспондент», «Комсомольська правда». Слідом за ним регіональні ЗМІ, вже навіть не консультуючись із юристами. Хто тільки не показував біснування харизматів: «1+1», СТБ, ICTV, 5 канал. Таке відчуття, що «сектантів» в Україні відсотків п’ятдесят, і вони дійсно наступають на горло. А насправді?

Дослідники нетрадиційних релігійних рухів (НРР) спростовують медійні міфи про засилля неорелігій і фіксують їх сталий розвиток. Українські показники, стверджують релігієзнавці, нічим не відрізняються від світових: 3-5% вірян належать до різних протестантських конфесій. Пік активності проповідницької діяльності фіксували 1993 року, а нині він переважно спадає. Але кому цікава статистика?

До речі про статистику. У згаданій публікації «Українського тижня» невідомий автор нарахував нових релігійних організацій аж близько 35 тисяч. А в Україні, згідно з офіційною статистикою, станом на початок 2008 року всіх разом зареєстрованих релігійних організацій стільки немає. Звідки журналіст взяв таку цифру – можна лише здогадуватися.

Панове журналісти, можливо, в антисектантських організаціях вам не повідомили, що не всі протестантські течії слід вважати нетрадиційними для України? Деякі з них діють із XVI століття і теж входять у число цих 3-5%. То скільки ж насправді тих «нео?» Вони як були, так і лишаються релігійною меншістю і не становлять конкуренції т. зв. традиційним церквам. Саме про це, між іншим, і сказав у інтерв’ю «Українському Тижню» єпископ Євстратій.

Говорячи про більш реальні причини появи «антисектантських» сюжетів, програм і публікацій в українських мас-медіа, можемо назвати два чинники. Хвилі антисектантської активності останні кілька років виникають переважно під час наближення чергових (позачергових) виборів чи будь-якої публічної активності протестантських церков.

Почнімо з останнього. Влітку минулого року фестиваль «Відродження» на центральному стадіоні української столиці і широка медійна кампанія на його підтримку призвели до появи низки публікацій і телевізійних сюжетів про небезпеку новітніх релігій. Причому формально одне з іншим не пов’язували. Але на випадковий збіг (щоб аж «Дзеркало тижня» присвятило цій темі кілька гучних матеріалів рівно за тиждень після проведення багатотисячного заходу) це зовсім не було схоже. Ще гіршою була ситуація під час осінньої кампанії «Відчуй силу змін» у Києві. Чого тільки не «нарозслідували» з цього приводу журналісти!

Цікаво те, що в обох випадках під удар критики потрапили зовсім не ті протестантські конфесії, які були ініціаторами вищезгаданих суспільно-релігійних ініціатив. Баптистів і п’ятидесятників ЗМІ, як правило, не чіпають: або не знають відмінностей між ними і неопротестантами (харизматами), на яких зосередилася медійна братія, або просто не можуть знайти вагомих підстав для чорного піару. Дійсно, відшукати компромат про церкви, очолювані Михайлом Паночком (Християни віри євангельської) або В’ячеславом Нестеруком (Євангельські християни-баптисти) набагато важче, ніж про пастора «Посольства благословенного царства Божого для всіх народів». Тому молодшому брату Сандею дістається за всіх.

Один із дослідників цієї теми у приватній розмові зазначив, що такий чорний піар, об’єктом якого стає «Посольство Боже», може бути вигідним Сандею і його послідовникам. Сам Аделаджа за освітою журналіст, отже мав би розуміти наслідки всіх своїх публічних дій і заяв (якщо диплом не за сало купив!). А він, скоріш за все, цих наслідків аж ніяк не боїться. Зате тепер буде про що писати у звітах для міжнародних правозахисних організацій, фондів захисту демократії і свободи совісті. Відповідно, отримувати підтримку для релігії, яку «утискають». Бо якщо за Україною зберігатиметься статус країни з ліберальним ставленням до релігії – чи буде це всім вигідно?

Сучасним борцям із сектами теж може бути корисною активність неорелігій. Адже гранти на свою діяльність вони теж отримують (тільки переважно не з Заходу, а зі Сходу) і теж мають виправдовувати їх. А тут якраз і період звітності незабаром. От і демонструють обидві сторони партнерам та спонсорам ті самі телевізійні ролики і газетні публікації як підставу для нових траншів. Хто для розвитку свободи, а хто – захисту українського суспільства від небезпечних культів. Отже, журналісти, що сумлінно висвітлюють антисектантську кампанію, справді роблять корисну справу. Тільки для кого саме корисну?

Ну, і про бренд «Білої Богині». Вплив релігійного чинника на політику є першим і, напевно, головним у період антисектантської мас-медійної активності. Він хоч і не підкреслюється надто голосно, але стабільно використовується. Прослідкуйте: сектантська тема щоразу актуалізується в період політичних баталій і наближення будь-яких виборів: президентських, парламентських, мерських (особливо києвсько-мерських).

«З усього видно, потенціал розкрученого бренду «Білої Богині» в нашій країні ще аж ніяк не вичерпаний», – підсумовують матеріал про «Біле братство» журналісти «Українсього тижня». Так про кого все-таки була ця стаття? Про релігійну секту, яка вже 15 років як не існує? Чи щось більше? Для професійних сектоборців сьогодні значно актуальніша особа нігерійського лідера «Посольства Божого», ніж історія з «Білою Богинею» – Марією Деві Христос. А політикам цей образ ще й як потрібен! Очевидно, саме вони не дають про нього забути.

Політичні міфи щодо протестантизму доволі часто використовуються. Так, в інтерв’ю «Українськоу тижню» один із вельми відомий (найперше, завдяки ЗМІ) борець із сектами стверджує, що їх (харизматів) «будуть використовувати на виборах, бо, на відміну від прихильників традиційних релігій, тут усі прийдуть на дільниці і проголосують за того, кого їм скажуть».

На практиці ця теза не знаходить підтвердження. Протестанти, яких всіх разом за статистикою не більше 5%, голосують дуже по-різному, а то й взагалі не голосують. От наприклад, адвентисти сьомого дня, так само як і свідки Єгови (не найменші і не найновіші із «нетрадиційних» релігій), вибори, як і будь-яку участь у політиці, ігнорують взагалі. І це офіційна позиція цих конфесій. Інші протестанти – баптисти, п’ятдесятники, харизмати – голосують і за НУНС (ХДС, що був у його складі), і за БЮТ, і навіть за ПР! Крім того, під час попередніх виборчих кампаній на протестантських медіаресурсах активно рекламувалися дрібні релігійно-політичні проекти, які відтягували голоси саме у зазначених вище партій.

Регіональний чинник також серйозно позначався на політичних симпатіях протестантів. Так, у Криму, Донецьку, на Херсонщині й Харківщині траплялися випадки, коли вірні приходили на зібрання хто в одязі блакитних, хто помаранчевих кольорів. Отже, радше політика ділила церкви (як традиційні, так і новітні), аніж навпаки. А політична одностайність харизматів, тим більше на користь БЮТ – це ще один міф, досить далекий від реальності, але який дуже вигідно продавати під гаслами «Білого (з косою) братства».

Олена Кулигіна, член Асоціації “Новомедіа”, редактор Релігійно-інформаційної служби України.

Телекритикаhttp://www.telekritika.ua