Валентин вважає, що світові потрібна відповідь, і ця відповідь є в людей, які знають Бога як особистого Спасителя і добре володіють пером любові!

В одному з християнських видань я натрапив на свідчення, в якому молодий хлопець розповідав про своє нелегке сирітське життя, протягом якого Ісус Христос не залишив його. Яким було моє здивування, коли я дізнався, що цей юнак після покаяння не тільки вступив на навчання до Львівської богословської семінарії, а й редагує християнський бюлетень і взагалі вважає себе щасливим. У мене відразу зародилось бажання познайомитися з ним. Так і розпочалася наша дружба.

Моя зустріч з Валентином Опрею повинна була відбутися у Львові, у приміщенні ЛБС на святкуванні першої річниці виходу з друку християнського бюлетеня «Промінь надії» – видання, головним редактором якого є мій співрозмовник.

– Валентине, вітаю тебе і всю команду «Променя надії» з річницею праці. Для наших читачів буде цікаво дізнатися, які цілі ставить перед собою ваше видання?

– Найважливіша ціль – проповідувати грішникам спасіння, яке подарував нам Ісус Христос через жертву на Голгофському хресті. На це Бог покликав мене.

– Повернімося трохи назад. Як виник християнський бюлетень «Промінь надії»?

– Дуже просто і цікаво. Ще в інтернаті я зрозумів, що маю покликання стати журналістом. Одного разу завуч нашої школи попросив мене написати історію свого сирітського життя. Я погодився, але написав її через три роки від того часу, як мене попросили. І вже відтоді часу зрозумів, що це моє покликання. У кожному християнському виданні я бачив своє видання, тобто почав мріяти про своє служіння.

– Розкажи коротко про себе.

– Народився я в Одесі. Виховувався в інтернатах, тому що мати покинула мене, коли я був щенемовлям. Нелегка доля випала мені, і тому я постійно почувався непотрібним. Але на сьогодні я навчаюся у Львівській богословській семінарії, а також паралельно – навчаюся в Одеському християнському університеті на факультеті журналістики, відвідую євангельську церкву «Добра новина» у м. Стебнику. Мрію у близькому майбутньому викладати і відкрити свою школу журналістики.

– Чи важко дитині, яка виховувалася в інтернаті, влитися в доросле життя «повноцінних» людей, які виховувалися у сім’ях? Чим відрізняється уявлення таких дітей про світ?

– Таким дітям дуже важко влитися в суспільство. У дітей з інтернату ще під час навчання закладається ментальність, що вони найнижчі за всіх людей. Через це у мене виникало багато непорозумінь, тому що більшість моїх ровесників не розуміли того, що я переживаю, а відповідно і я не розумів їх. Наприклад, більшість дітей з інтернатів не були навчені доглядатиза собою, відповідати за доручені речі. І коли ти потрапляєш у здорове суспільство, у тебе виникають багато непорозумінь щодо культури і ставленнядо інших. Діти з дому уявляють своє життя більш перспективним і прекрасним, у них є впевненість і певні цілі щодо майбутнього, а у дітей-сиріт навпаки: світ жорстокий, люди погані, ніхто їх не любить і вони нікому непотрібні.

Потрібно приймати цих дітей такими, якими вони є, і довіряти Богу належну частку щодо переміни їхнього життя. Чомусь певна категорія осіб думає, що людина повинна змінитися відразу. Але це зовсім не так. Тільки тривала любов з часом робить прекрасні переміни.

– Які цілі ти поставив перед собою, навчаючись в інтернаті? І яким здавалося тобі життя?

– У мене була одна ціль -отримати після навчання певне забезпечення житлом. А життя було нестерпним. Усе, що тільки думав, то це те, що життя не варте, аби жити.

– Які найсумніший та найприємніший спогади про життя в інтернаті?

– Найсумнішим моментом мого життя в інтернаті була самотність і відкинутість. Найбільше я не любив вихідних, тому що домашні діти їхали додому до рідних, а ми залишалися у чотирьох стінах самотніми. А приємним моментом було навідування гостей.

– Як склалося твоє життя після закінчення інтернату?

– Я навчався у Добромильському і Лівчицькому інтернатах. Після закінчення цих закладів вступив до швейного училища-інтернату, де навчався три роки, а після його закінчення пішов у нікуди. Мені не дали житла і не забезпечили роботою. Я навіть пам’ятаю той день, коли мені сказали забрати свої речі і піти світ за очі. Але Господь не покинув мене і я жив у свого друга Сашка, а до інших друзів ходив на заробітки, аби було за що жити. Я знаю, що є люди, які переживають нині таку самуситуацію. Тому хочу вас запевнити: довірте своє життя Тому, Хто його вам дав і Він допоможе вам пройти крізь низини, щоб дати вам найкраще.

– А що сталося із твоїми батьками?

– Батько покинув мою матір, коли дізнався про її вагітність, а матір через певні обставини була змушена залишити мене. Я ще не зустрівся із своєю матір’ю, але знаю про її життя.

– Як відбулася зміна твого життя? Що стало поштовхом до набуття глибокої віри в Ісуса Христа?

– Я дуже втомився від того життя, яким жив колись. І це привело мене до пізнання Божої правди. На той час я вже закінчив училище і жив у свого друга. Одного разу він прийшов додому і сказав мені: “Валентине, у приватному ательє є для тебе робота. Чи не хотів би ти працювати?” Я, звісно ж, погодився і пішов на роботу. Там я познайомився з віруючою жінкою Олею, а вона познайомила мене з Ісусом Христом! Я також дякую за служителів благодійного відділу “Росинка”, керівником якого є Антоніна Філіпович. Цей відділ діє при Львівській богословській семінарії. Через їхнє служіння я на ділі побачив любов. Я бачив у цих людях радість, впевненість і життя, що засвідчувало про їхнє щастя, і це мене привабило до справжнього служіння Богу. Вони ніколи мені не докоряли, а навпаки – любили і вірили, що я належу Богу. Саме тоді, коли я познайомився з віруючими, я почав пильно прислухатися до того, що вони розповідали про Спасителя світу. Я почав застосовувати те, про що вони говорили. Бог почав через Своє Слово показувати, наскільки гидке гріховне життя, і що так далі жити неможливо. Відтоді я назавжди покинув шкідливі звички і почав довіряти Богові. Поштовхом до глибокої віри були також і мої випробування. Якщо тебе ніхто не чіпає, то ти й не докладаєш певних зусиль, щоб боротися за правду Божу. Так було і є в мене.

– Як змінилося твоє життя після покаяння? Чим ти займаєшся сьогодні?

– Я почав виконувати Слово Боже, змінилися мої цінності. Я краще розумію суть справжнього життя. Сьогодні навчаюся у Львівській богословській семінарії і паралельно – у Християнському університеті в Одесі на факультеті журналістики. Також видаю християнський бюлетень “Промінь надії”.

– Чи зміг ти простити жінці, яка привела тебе на світ, те, що вона залишила тебе немовлям? Як складаються нині ваші стосунки?

– Звичайно, зміг. Коли я прийшов до Бога, то зрозумів, що мама вчинила так, тому що не знає Ісуса Христа, як свого особистого Спасителя. Вона була змушена так зробити. Її покинув мій батько, а її батьки теж не були б раді, якби вона прийшла додому вагітною (я так зрозумів з листа, якого написала мені мама). Тому я не ображаюся на неї. Дух Святий дав мені повну свободу від непрощення. Я знаю, де моя мама проживає сьогодні, а вона знає, що я християнин. Я навіть почав переживати такі почуття, які син відчуває до матері. Це щось надзвичайно приємне і радісне. Ти почуваєшся потрібним і впевненим, тому що є та, яка тебе народила і любить. Я її люблю, і мрію про нашу зустріч. Нині ми майже не спілкуємося, на це є причини. У мами не все так легко, тому що вона має сім’ю, яка про моє існування нічого не знає. Я дуже обережний у цих питаннях, тому що розумію, що один неправильний крок породить проблеми. Тому прошу вас, читачі, молитися за мою зустріч з мамою. Сьогодні більшість людей полонені непрощенням стосовно рідних, думаючи, що цим вони зарадять своєму горю, але це фальш. Непрощення зруйнувало і руйнує по сьогодні багато сімей, дітей покидають батьки. Можливо, хтось із вас не може простити братові, батькам, дружині. Зробіть правильний вибір: простіть тих, на кого ображаєтеся, і тоді здобудете мир і щастя.

– Твоя заповітна мрія.

– Я мрію створити сім’ю, в якій будуть любов, розуміння і злагода. Мрію також з Божою допомогою прислужитися християнській журналістиці, відкривати в церквах видавниче служіння. Світові потрібна відповідь, і ця відповідь є в людей, які знають Бога як Особистого Спасителя і добре володіють пером любові!

– Що б ти порадив молодим людям, життя яких чимось схоже на твоє?

– Будьте собою, пізнавайте Господа Ісуса Христа через Слово Боже, не копіюйте сильніших від себе, тому що Бог створив вас особливими і неповторними. Люди, які копіюють своїх знайомих, далеко не зайдуть, тому що думка знайомих буде керувати ними, і, відповідно, вони будуть їхніми рабами у всьому. Пам’ятайте: немає на землі подібного на вас, ви особливі, і Бог хоче зробити щось особливе через вас, тому що Він знає, що ви зробите найкраще за всіх. Божих вам благословень!

Богдан Галюк, газета «Рибка»