Ось і минув телерік 2005. Впродовж 12 місяців телеканали невпинно демонстрували глядачам продукти своєї діяльності. Тим програмам, які тримають баланс між очікуваним і реальним, вдалося не розчарувати вибагливого глядача. Решта, не витримавши жорсткої конкуренції, поступово готуються поринути в спогади. Підводячи риску, „Телекритика” вирішила звернутись до експертів з проханням висловитись з приводу побаченого та почутого ними з телеекранів за відстань довжиною в рік.
Запитання Телекритики:
1.Телепроект року-2005 (проект як політично-економічно-інформаційного мовлення, так і художньо-музично-розважального).
2.Телетенденція року-2005:
– у політичному телебаченні – у розважальному телебаченні
3.Телерозчарування-2005 (надії, що не справдилися, проекти, від яких очікували більше тощо)
4.Телепобоювання-2006 (про які негативні тенденції хотіли б попередити, які можете спрогнозувати тощо)
5.Телесподівання-2006 (які нові ідеї, проекти, особистості, тенденції хотіли б побачити у новому році)
Відповідають: Анатолій Борсюк, Марія Бурмака, Андрій Курков, Ігор Куляс, Сергій Дацюк, Тетяна Ляховецька, Олександр Піддубний, Дмитро Крикун, Мар’яна Олійник, Володимир Килинич, Єгор Соболєв, Оксана Панасівська, Діана Дуцик, Лаврентій Малазонія, Сергій Квіт, Юлія Тищенко, Олег Смаль, Юрко Покальчук.
Анатолій Борсюк, телеведучий:
1. Як на мене, людини, що взагалі дуже песимістично налаштована до телебачення і до себе відповідно теж в цьому контексті, нічого цікавого у 2005 році не відбулося. Не було ніяких проривів ні в ток-шоу, ні в розважальних програмах, ні в серіалах. Все залишилося в стадії очікувань. Я сподіваюсь, що це накопичення якогось досвіду, чи розмірковування над тим, що буде якийсь прорив. Але все воно мляво тягнеться, так само, як і російське телебачення, адже наше багато в чому його копіює, чи намагається копіювати. Мені здається, що це взагалі не той шлях. Якби була стабільна ситуація в політиці (хай вона згорить ця політика), то може б тоді більш вільно почуватиметься телебачення, і може тоді в нього дійдуть руки не тільки для того, щоб обслуговувати політичні процеси, а й щось пропонувати своє. Тоді і з”явиться в нас те, про що наприкінці року можна буде згадати з приємністю і вдячністю.
2. Політичне телебачення поступово повертається до хазяїв, до різних. Я думаю, що наступного року буде продовжуватися тенденція політизації телеканалів і закріплення її за певними політичними силами. Це те, що стосується політики.
Розважальне телебачення ще простішатиме. Стане ще більше попсовим, вже до деякої міри маргінальним. Всі будуть використовувати цю нішу народних талантів, ми прийдемо поступово і до фабрики, де будемо їх клепати. На жаль, ми абсолютно не рухаємося у бік справжньої музики, різної музики. Я маю на увазі музику більш складну ніж попса, і в цьому є поганим прикладом те, що нам транслює російське телебачення. Я сподіваюсь, що ми, якщо не до класичної, то принаймні до більш складних музичних жанрів ми прийдемо. Хоча б у пізній прайм-тайм. Велика надія, що ми прийдемо до пропагування свого, і до розкручування свого. І можливо ми звикнемо до того, що ми не найгірші, і нам справді є що підтримувати, що слухати і на кого дивитися.
3. У мене не було розчарувань, тому що я на початку року не був очарований і нічого особливого від того, що буде відбуватися в медіапросторі, не чекав. Я про це багато разів говорив, тому я ні в чому не розчарований.
4-5. Я сподіваюсь, що мені особисто вдасться позбутися цих неприємних і не професійних штампів, яким мене навчили на телебаченні. І побоююсь того, що мені цього зробити не вдасться. І я залишуся таким, як всі.
Я прийшов з кіно, там зовсім інші погляди на світ та на творчість. І вони дуже відрізняються від того, що робиться на телебаченні. Мені те, що відбувається на ТБ, не подобається, але іншим способом я просто не можу заробити собі на життя.
Марія Бурмака, співачка:
1.Мене вразив проект каналу «1+1» «Хочу бути зіркою» . Я в захваті від того, які в нас талановиті діти. І ще мені подобається, що Перший канал не боїться експериментувати. Наприклад, телемарафон, присвячений СНІДУ, як такий мене дуже потішив, тому що я дуже гарно знаю проблеми цих ізольованих суспільством людей.
2.Мені здається, що на каналах стало більше класної української музики. Наприклад, «М1» мені відкриває нові талановиті гурти, диски яких я потім обов’язково намагаюсь купити.
3.Розчарування мені принесли суспільно-політичні проекти. Наприклад, «З перших вуст» , «Іду на ви» та інші, тому що, як правило, в них до кінця не розкривається тема. Хоча, попри це, я завжди дивлюсь наскільки професійно монтується і в цілому робиться передача, тому, навіть у таких проектах, можу для себе знайти щось позитивне.
4.Сподіваюсь, що з’явиться більше каналів, а на них і цікавих проектів. Ще сподіваюся, що буде більше україномовних серіалів, бо той єдиний, який був – це „Украдене щастя» – довів, що і україномовні телесеріали можуть бути суперовими.
5.Як таких побоювань нема, бо телебачення, хоч і повільно, але розвивається. Хіба що економічний колапс – коли можуть збанкрутити рекламні агентства, то тоді ТБ зовсім ми не побачимо. Та я зможу, як глядачка, й прожити без нього, бо маю книги та музику.
Андрій Курков, письменник:
1.Це «Новини» на 5 каналі. Хоча вони інколи виглядають розмито та нецікаво, все ж таки трапляються непогані передачі. Так само і «Лінія конфлікту». Теж від випадку до випадку є цікавою.
2.Є відчуття хронічного пошуку . Але через потужну динаміку розвитку ТБ, жоден канал, окрім „Студії «1+1» так і не знайшов свого обличчя, яке просто можна впізнати.
5. Сподіваюся, що українське ТБ для дорослих не буде нудним, як це відбувається на УТ-1. Хочеться, щоб кожен канал нарешті знайшов своє стабільне лице – не в сенсі ведучих, які стрибають з каналу на канал, а в сенсі його суті.
Ігор Куляс, медіа-експерт, тренер з новинної журналістики «Інтерньюз-України»:
1. В інформаційному мовленні чогось настільки яскравого, що я міг би назвати це “телепроектом року”, на мій погляд, не сталося. На жаль. За розважальним мовленням, даруйте, не стежу.
2. Тенденція в інформаційному мовленні – це зміна полюсів, часткове повернення “великих” каналів від пропаганди до журналістики. Втім, журналістам і редакціям, вочевидь, дуже важко робити це, оскільки багатолітня звичка роботи за “темниками”, без нормальних орієнтирів, стандартів дається взнаки. Тому для мене, як тренера з новинної журналістики і “пропагандиста стандартів”, дуже показовим є те, що численні журналісти-інформаційники у спілкуванні найчастіше кажуть, що “та знаємо ми ці стандарти”! Але я добре бачу, що навіть досвідчені репортери чи редактори насправді знають їх дуже поверхнево і непевно. Просто бояться зізнаватися в тому, що “плавають” у начебто стрижневих знаннях своєї професії. Звідси – і ті численні порушення стандартів, які ми бачимо навіть і зараз, коли нема “темників” і Секретаріат Президента ще не навчився віртуозності своїх попередників у шикуванні телеканалів.
З другого боку, ми бачимо те, що, наприклад, 5-й канал , який до зміни політичної еліти при владі був цінною противагою більшості “великих” каналів, які дружно, під диригування Банкової , розповідали однакову брехню, за рік “свободи та демократії” перетворився на закінчений “бойовий листок” однієї політичної сили, хоч на каналі ще є люди, які намагаються подавати інформацію сяк-так збалансовано.
Отже, мій висновок – на шляху до справжнього інформаційного телемовлення галузь просунулася за цей рік дуже мало: зроблено один крок з сотні, 99-ть ще лише належить зробити. Якщо, звісно, у тележурналістів буде бажання рухатися в цьому напрямі і чинити організований опір політикам і чиновникам.
3. Оце справжнє розчарування! Не зроблено те, що цілком можна було зробити ще в середині року – так і не закладено жодного підмурівку до створення Суспільного мовлення! Це – та позиція, за яку я вважаю нинішню владу і особисто пана Ющенка – просто брехунами. Вони били себе п’ятою в груди на Майдані, патетично обіцяли. Потім, здобувши владу, цілком свідомо доклали всіх зусиль, щоб поховати ідею Суспільного мовлення надовго. Тепер вже точно надовго. Був шанс – і нема шансу. Окреме спасибі тут, звісно, і тій частині депутатського корпусу, яка голосувала проти необхідного законопроекту.
На моє переконання, того, що було розроблено на громадських засадах Коаліцією Суспільне мовлення ще в лютому – було цілком досить для того, щоб вже влітку країна мала Суспільне мовлення. Хай в зародку. Але з перспективою. Політики поховали це все. І всі вони несуть за це відповідальність і перед народом, і перед нашою професією. Але ж вони добре знали, що роблять. Робота справжнього, недекоративного, Суспільного мовлення кардинально звужує можливості політиків обмежувати суспільство в правдивій інформації. Зокрема, щодо справжнього обличчя влади в цілому і тих нікчем, які її уособлюють.
4. Побоювання? Мабуть, найбільші, – щоб у 2006-му нашому ницому політикуму не вдалося остаточно дискредитувати ще одну ідею – саму ідею Суспільного мовлення. Адже їм це цілком до снаги (лише між собою домовитися). Дискредитовано вже чимало непоганих, хай і доволі абстрактних, ідей – демократії, свободи слова тощо. Тут же ідея – цілком реальна, її можна ще легше за абстракцію вбити. Створять декоративне Суспільне мовлення, з кишеньковою Наглядовою радою, – і що ми, журналісти, зможемо цьому протиставити? Досі не вдавалося практично нічого. Втім, є дві надії. Перша – що вітчизняний політичний звіринець, на щастя, не дуже вміє між собою домовлятися. Всі бо з дулею в кишені, і всіх найперше цікавлять лише власні шкірні інтереси. Дай їм, Боже, здоров’я! І друга надія – на те, що ми, журналісти, зрештою навчимося спільно обстоювати наші професійні інтереси. Якщо хтось з колег при цих словах іронічно посміхнеться, – раджу пригадати, наприклад, осінь 2002-го року. Коли всі, заціпенівши з жаху, взялися до слухняного виконання “темників”. І лаяли тих, хто пішов створювати профспілки. З тієї пори дещо змінилося, чи не так?
5. Мої сподівання – на те, щоб після чергового “свята всенародного волевиявлення”, нарешті, настане пауза у перманентній передвиборчій кампанії, якою країна вже живе багато років поспіль, без продиху. Якби так сталося (коли до чергових виборів буде не рік, і не два, а чотири чи п’ять, – дякувати нашим велемудрим законодавцям, такого понаприймали, що навіть точно і не скажеш, скільки саме!), телекомпанії втратили б для політиків привабливості в якості інструменту політичного впливу. І стали б відразу дуже привабливими для великого бізнесу саме в якості способу заробляння серйозних грошей. Такими теленовинами, які були досі – грошей багато не заробиш. Отже, з’явилася б потреба робити нормальні новини, які б глядач дивився з інтересом, а не, плюючись, і лише тому, що “більше дивитися нічого”.
Ще мої сподівання – на те, що вдасться у різні способи, зокрема, працюючи з великими каналами, трохи підняти “планку” телевізійних новин в країні. Просто, вибачте, вже стає не смішно. Який канал не включи: скрізь помалу і повелику порушуються базові стандарти, такі, як збалансована подача точок зору, відмова від журналістських та редакційних коментарів, достовірність інформації. Новини робляться жахливою кострубатою “пташиною” мовою, заплутаною, засміченою канцелярськими штампами, насмиканими тележурналістами з мов політиків, чиновників, пожежних, правоохоронців, різних-різних профільних фахівців. Картинка живе окремо від журналістського тексту. Та й те, принаймні половина картинок – це “яскраве і незабутнє” відео: один дядько щось бубонить з трибуни, інші дядьки сплять з відкритими очима в залі. За кадром – малозрозумілий для нормальної людини текст, який “начитує” журналіст. Замість розповідати про щось! І так далі, і тому подібне. Поки що канали виручає те, що глядач наш є невибагливим, адже його десятиліттями привчали дивитися такі, з вашого дозволу, “теленовини”. Але глядач теж не стоїть на місці, розумнішає, і перестає таким теленовинам вірити. Тому новинам (і навіть новини успішних каналів – не є винятком) треба змінювати ці хибні традиції.
Ще сподіваюся на якісний розвиток регіональних новин. Декілька регіональних телекомпаній по країні це вже демонструють. Сподіваюся, що їхній поступ не вб’ють задля політичних передвиборчих амбіцій їхні власники. Якщо регіональні компанії почнуть відчутно “відгризати” рейтинги у загальнонаціональних та мережевих “монстрів”, – це спрацює лише на користь усій українській тележурналістиці.
Сергій Дацюк, корпорація «Гардарика»:
3. 5 канал, суспільне телебачення.
4. Після того, як влада перестала справляти безпосередній вплив на телебачення у вигляді цензури, її вплив став опосередкований через медіа-бізнесменів. Відтак серйозному громадському контролю підлягають Роднянський, Хорошковський, Пінчук – саме як медіа-бізнесмени. Потребує контролю їх ставлення до публічної редакційної політики телеканалів та ступінь поточного впливу на телеканали.
Втручання російської влади, зокрема, через Роднянського, на закриття телепрограми “Подвійний доказ” вимагає переосмислення підходів до телебачення з точки зору національної безпеки. Чи може медіа-бізнесмен, що має бізнес в Росії, мати власний телеканал в Україні? Чи не загрожує це інтересам України? Потрібно вимагати від пана Роднянського показати ті телепрограми “Подвійного доказу”, що вже готові і не вийшли в ефір з причин політичної цензури з боку Росії. Громадськість бажає бачити ці телепрограми в нецезурованому первісному вигляді.
В тележурналістиці той фах, який розвивали Кіпіані, Борсюк, Ар’єв, під загрозою. Якщо зараз цей напрямок не захистити, ми ніколи не матимемо журналістики документального розслідування.
Нова помаранчева влада не зацікавлена в створенні суспільного телебачення. Президент та його оточення мають постати перед судом громадськості і відповісти за зраду національних інтересів у цьому питанні.
5. Новий канал, «Інтер», суспільне телебачення.
Тетяна Ляховецька, керівник теледепартаменту Українського освітнього центру реформ
1. 2005 рік можна назвати роком проектів формату ток-шоу. Здавалося б, чим ще можна здивувати глядача? Тож до ток-шоу на каналі ICTV ”Свобода слова з Савіком Шустером” я поставилися з пересторогою, пам’ятаючи програму Дмитра Кисєльова. Як запрошена зірка, Савік Шустер особливо себе не проявив, більш того, він часто не обізнаний в тонкощах українських реалій. Але прекрасно спрацьовує команда, яка готує цю програму: актуальні теми, закладено конфлікт позицій, цікаво підібрані гості і, що важливо, цікаві особистості таки приходять в студію, що свідчить про інтерес до цієї програми і її популярність (згадаймо, що на інші програми заявлені гості просто не вважають за потрібне з’являтися). Вдало також вибраний час ефіру. Програма вибудувана настільки грамотно, що на наших очах відбувається зміна поглядів і думок щодо предмету дискусії глядачів у студії, що наприкінці передачі і фіксується. Це означає, що вона має вплив і на телеглядачів.
2. У політичному телебаченні: тенденція до збільшення кількості програм політичного спрямування, що спричинено виборами 2005 року і 2006 року та появою нових каналів. Розширився спектр різних думок і поглядів на одну подію. Звичайно, це добре, але, чи не забагато політики, не залишається часу „на вічне”.
У розважальному телебаченні: дратує, насторожує і лякає масова експансія ”петросянів” та інших ”аншлагів” на українські телеекрани. Цікаво, це випадковий підбір таких програм в угоду смакам певної категорії глядачів, чи цілеспрямоване ”оболванивание”, формування поганого смаку на прикладі таких програм як норми культури?
3. Проект каналу „1+1” „Іду на ви”. Прекрасна ідея, багатообіцяюча назва, мастодонти української журналістики В.Піховшек і О.Герасим’юк. І повне розчарування: ведучим не вдається розкрити гостя. Програма просто не цікава.
Програма ”21 вересня” з Миколою Вереснем на каналі К1. Ведучий з ім’ям, мабуть, занадто покладається на свій досвід і обізнаність і часто просто не готовий до розмови з гостем.
4. Я оптимістка!
5. Потрібні програми, які змусять глядача думати. Культурологічні, науково-пізнавальні тощо. І не тільки закуплені, але і власного виробництва. Програми для дітей, і не тільки ”Вечірня казка” для малюків до 5 років. Програми для молоді.
Олександр Піддубний, журналіст, фрілансер:
1. Це поява на каналі “1+1” низки документальних і публіцистичних фільмів про історичні постаті в Україні та про історичні події. Як на мене – саме це буде затребуваним в суспільстві найближчим часом. Ера дешевого поп-ТБ минає і майбутнє саме за серйозними роботами. Це означає, що журналісти, на відміну від політиків, перші зрозуміли, що суспільство не „хаває”, а потребує вишуканого продукту.
Окрема повага телеканалу „Інтер” за кількахвилинні ролики „Історія України” між програмами – це ознака справжньої майстерності та дорослості. Сподіваюся, що це лише початок.
2. Суспільного ТБ не буде – 2005 рік це показав. А тенденція така, що держава і суспільство просто ще не готові до суспільного ТБ. Утім, перший крок є – вдалий він чи ні, але його треба було зробити – і це добре.
Щодо розважального, то тут тенденція гірша – тут бодай якихось кроків просто не видно. Таке враження, що ТБ розглядають як прибуткові партійні бізнес-проекти, забуваючи про дітей, юнацтво, дискусії, гумор. Чомусь на багатьох каналах розвагами вважають полуничку, скандали і т. ін. Ця частина телеменеджерів-кріейторів точно відстала від суспільства і залишилися неандертальцями.
3. Втрачений час навколо реформування УТ-1 в Суспільне телебачення. Плюс, дуже добре знаючи ситуацію із сторонніми виробниками на УТ-1, я в січні 2005 року сказав: „Перший канал буде тестом для влади. Якщо там зміниться ситуація на краще – влада витримає перший тест…” Пройшов майже рік і нічого на краще не змінилося, навпаки.
4. Що вітчизняне ТБ знову буде закуповувати чужий продукт і не вироблятиме свого. Що на УТ-1 як були непрофесійні зайди-пройдисвіти, так вони і залишаться. Що телеканали ганятимуться за доларом і на глядача плюватимуть з телевежі, хоча саме зараз час змінюватися.
5. Оскільки ми європейська країна, то, сподіваюся, що ми нарешті матимемо європейське телебачення. Чомусь, буваючи у Європі, я не бачив такої кількості „попси”, мила і культурного несмаку. Я не кажу вже про остогидлі ролики, яким у нормальних країнах місце після 23.00.
Дмитро Крикун, директор з розвитку МГО “Інтерньюз-Україна”
1. Вважаю телепроектом року з-поміж програм соціально-політичного спрямування «Свободу слова» з Савіком Шустером. Вперше побачив на українському телеканалі справжнього ведучого ток-шоу (до речі, надзвичайно технологічного ток-шоу!). Савік шалено підняв планку для українських колег. Ті помилки, яких він припускається від недостатнього перебування в суто українському матеріалі, лише підкреслюють відсутність конкурентів серед місцевих колег. Сумно з цього приводу, але є добре питання до вітчизняних медіа-менеджерів: де власні зірки?
До речі, ще про ведучих. Дуже добре виглядає Віктор Павлюк на К1. Творить новий стандарт подачі новин. Ну і, звісно, Юлія Бориско на УТ-1 – просто бомба, найперспективніший презентер на українському ТБ. Пам’ятаючи блискучі економічні матеріали Юлі на “1+1”, розумію, що стелі зростання у неї немає.
Щодо розважальних проектів – “Шанс” на “Інтері”. Продюсери безпомилково знайшли класну українську “фішку” – шалену кількість талановитих співаків серед простого народу. І тому ця програма має такі високі рейтинги, що кожен справедливо може розраховувати побачити серед переможців сусідів та родичів, людей, схожих на себе!
2. Тенденцією року вважаю поступове зменшення кількості політики на телеекранах (навіть попри парламентські вибори) і підвищення якості висвітлення політичних подій. Трохи лякають відверто замовні матеріали в деяких колег, але зараз вже є з чим порівнювати, і, вважаю, такі проколи хіба шкодять рейтингу каналів.
3. Телерозчарування – нездатність влади поступитися суспільству контролем над інформацією. Тут варто згадати і фактичне припинення проекту побудови Суспільного мовлення на УТ-1, і переконання когось нагорі, що УT-1 працює майже досконало (з чого б така упевненість??!). Про самовпевнену присутність пана Чижа на чолі “контори” з незрозумілими функціями, але цілком зрозумілими намірами та стилем роботи, говорити годі. Жодного кроку в напрямку роздержавлення державних та комунальних ЗМІ – теж з цього числа.
Ще одне розчарування – 5 канал. Добірка дуже добрих репортерів та ведучих (не всіх) не перетворилася, на жаль, на нову якість. І якість тут – слово не випадкове. Через систематичні “ляпи” репортерів (ну просто має журналістка знати під час прямого включення різницю між соціалістами та прогресивними соціалістами!!!) та авторів “біжучого рядка” (цікаво, як би вони це написали?) розраховувати на швидку та безпомилкову інформацію не доводиться.
4. Головне телепобоювання – боюся усереднення, повторення на ґрунті контрпрограмування. У нас і так забагато телеканалів, а коли кожен починає “вигадувати свій велосипед”… Вже зараз, якщо не роздивлятися позначки в кутку екрана, не одразу вгадаєш – чиї новини ти дивишся. Більшість каналів не мають свого обличчя, зрозумілої концепції, того, що називають унікальною комерційною пропозицією.
5. Дуже хочу (розумію, навряд чи ближчим часом отримаю) якісних програм для дитячої аудиторії. І не лише дитячої казки, на якій, мені здається, просто спекулюють, а й програм просвітницьких, розважальних, програм для батьків, дитячих якісних фільмів. Переконаний, що добре зроблені програми такого спрямування мали би високий рейтинг – не розумію, чому продюсери великих і малих каналів не помічають бебі-буму, принаймні, в столиці?
Ще одна мрія – хочу не бачити російського “мила” на всіх каналах в увесь прайм-тайм!!! Не хочу чути розповідей про рейтинги, продаж реклами тощо. Вважаю, що глядач вільної країни має право не натикатися усюди на пропагандистську жуйку сусідньої країни, та ще й сумнівної якості (див. термін придатності).
Мар’яна Олійник, заступник головного редактора газети «День»:
1. Серед політично-інформаційних програм можу виділити «Вчасно» та «Ціна питання» на НТН;
А серед розважальних – «Євробачення-2005» (УТ-1).
2. у політичному телебаченні: прагнення транслювати в живому ефірі резонансні політичні події; у розважальному телебаченні: збільшення кількості програм на кшталт «Алло, ми шукаємо таланти!» 3. «Без надії сподівалась» на появу нових та поліпшення якості існуючих інформаційно-аналітичних телетижневиків.
4. Найбільше боюсь кожного вечора – як до виборів, так і після – спостерігати на усіх каналах одні й ті ж самі «говорящие головы», які б слушні речі вони не виголошували.
5. Хотілося б побачити на екрані більше нових облич – відкрити для себе цікавих людей, компетентних у своїх галузях; очікую, що колеги-телевізійники частіше проникатимуть в кулуари – політичні, бізнесові, мистецькі тощо – і розповідатимуть глядачам про те, що і як «готується» на цих «кухнях».
Володимир Килинич, Інститут політичного моделювання (м. Чернівці):
1. Як проект політично-інформаційного мовлення, рік, що минає на українському телебаченні – це рік Савіка Шустера та його «Свободи слова». Це небездоганно, але це сильно відрізняється від того, що робилося до цього на нашому телебаченні. Це дуже професійно, врешті решт. Це була і є яскрава подія.
На теренах художньо-музично-розважального мало що вразило та запам’яталося. На жаль.
2. У політичному телебаченні – впадають в око відчайдушні спроби пристосування до нової політичної кон’юнктури з боку наших телемедіа. ЗМІ ніяк не можуть звикнути до того, що вони теж влада. Вони, часом забігаючи на півкроку вперед, повертаються й віддано продовжують зазирати в вічі владі першій. Поменшало об’єктивності, як не парадоксально. Немає справжнього діалогу політичних сил. Декого із політичних лідерів взагалі не бачимо на телеекранах.
У розважальному телебаченні – ніби прощання Михайла Поплавського з «великою сценою» примусило замислитися над тим, що чисто національного розважального продукту, яким би він не був, власне, майже немає. «Кролики» в Росії, Сердючка головним чином співає те саме ж, Ян Табачник – в опалі. «Грінджоли», коротко кажучи…
3. Мало було справді цікавих проектів. А надій, що не справдилися, іще менше.
4. Було б прикро, якби вибори 2006 року знову розкололи медіа-простір і людей, які там працюють. А до цього йде. Вже дуже помітні політичні уподобання власників каналів в очах телевізійних ведучих. Здається, знову будуть звільнення журналістів за політичними мотивами. Буде прикро, якщо все почнеться спочатку. Як рік назад.
5. Сподіваюся на два вітчизняних канали – 5 канал та НТН. Чітко видно, що вони шукають. Вони помиляються, але рухаються вперед, щось змінюють. На 5-му – дуже цікаве, може не дуже помітне, але справді явище – синтез телевізійної молоді та досвідчених ведучих. Це – супер! Люди ростуть на очах, а досвідчені молодіють та беззастережно кохаються! Рома Скрипін та Данило Яневський, безперечно, кращі телеведучі 2005, а Ліда Таран – буде в 2006!
Егор Соболєв, автор та ведучий програми «Чи на 5?» на «5 каналі»:
1. «Іду на Ви». Своєчасне повернення формату, що був неможливий у часи цензури… «Світські хроніки» на «Тонісі» – ідея, режисура, ведуча Катя Осадча – усе грає! 2. Телеканали долали брак суспільно-політичних проектів, що утворився у вже згадані погані часи. Це тенденція саме 2005 року. Звичайно, далі розвивалася стара тенденція сегментації ринку. Усі канали далі заглиблюються у свою нішу.
4. Боюся інфотейменту. Він буде далі завойовувати сімейні канали. “5 каналу” він не загрожує, але журналістику шкода. Я упевнений, що новини як розвага – це програшний шлях для усіх.
5. Хочу бачити небачені передвиборчі дебати. Із справедливим ставленням до усіх партій, зі справжніми виборчими обіцянками та їхнім аналізом. Не хочу, щоб політиків обирали як дівчат. Хочу, щоб виборці делегували їх до Ради з конкретними завданнями, а потім – з нашою допомогою – «конкретно» питали про зроблене. Якісні дебати ще можуть допомогти цій кампанії, яка знову обіцяє бути не кампанією політиків, а кампанією політтехнологів.
Оксана Панасівська, PR–директор Нового каналу:
1. На мою думку – це Канал К1
2. Телетенденція у політичному телебаченні – трохи більша збалансованість, об’єктивність, толерантність, у розважальному – відмова від смакування гостро-смажених тем.
3. «Свобода слова» з Савком Шустером та «Лінія конфлікту» з Марією Єфросініною на ICTV, «Питання для чемпіонів» з Юрієм Горбуновим на СТБ.
4. Боюсь подальшого розвитку явища від назвою “автотемник”, тобто, коли внутрішній цензор знову і знову не дозволяє журналістові бути об’єктивним, не дивлячись на декларовану свободу слова в країні.
5. Хочеться саме НОВИХ ідей, проектів і особистостей. Можливо, вже настане час позбавлення хуторянщини, якою невловимо просякнуті багато телепроектів.
Діана Дуцик, головний редактор тижневика “Без цензури”:
1. Можливо, виглядатиму занадто критичною, але, на жаль, жоден телевізійний продукт не можу віднести до номінації “Телепроект року-2005”. Розважальних програм просто не дивлюся – душа не лежить, як кажуть. Щодо політичних, то не можу виділити бодай один проект, від якого можна було б отримати справжнє інтелектуальне задоволення. Виділяються на загальному фоні “Я так думаю” Безулик на „1+1” та “Свобода слова” Савіка Шустера на ICTV. Але це якраз той випадок, коли від подібних програм очікуєш більшого. Дуже шкода, що з “плюсів” зник “Подвійний доказ” (хоча, звичайно, ця програма не була ідеальною). І дуже шкода, що “5 канал” не заповнив тих “білих плям”, які існували і існують у нашому телепросторі. Хочеться сподіватися, що все-таки їм це ще вдасться.
3. Взагалі, 2005 рік – це суцільне телерозчарування. Адже усі очікували набагато більшого від телевізійників після Помаранчевої революції, зрештою – від газетярів теж. Напевне, ці очікування були завищеними, як і щодо змін у політичному житті.
4. Щодо негативних тенденцій: поверховість українських журналістів (як телевізійників, так і газетярів), відсутність глибини. Українська журналістика стає поверховою, бульваризується. Це може мати серйозні негативні наслідки в майбутньому не лише для нашої професії, але й для суспільства в цілому.
А взагалі, серйозним випробуванням стануть парламентські вибори: вони реально покажуть, як нова влада ставиться до медіа, і як медіа вміють відстоювати свої позиції.
5. Дуже хотілося б у новому році побачити цікаві культурні проекти, не розважальні, а саме культурні. І звичайно, не вистачає справжнього телевізійного дискусійного клубу – не лише для політиків, але й для інтелектуальної еліти. Адже тем для обговорення більше ніж достатньо.
Лаврентій Малазонія, телепродюсер:
1. Наше телевидение, как мне кажется, никогда не грешило стремлением к конкисте. Почти всегда оно было миролюбиво-травоядным, а иногда, во времена выбора, наблюдалась привнесенная (некая вспышка) пандемии коровьего бешенства. Война за зрителя тоже проистекала в режиме миролюбивой травоядности – клиента окучивали и окучивают последовательно, в порядке очереди. В принципе, ничего плохого в этом и нет, как нет и хорошего. Хорошо, что есть “Свобода слова” Савика Шустера на ICTV (и он сам, и его бекграунд для меня “живая легенда”). Технологично безупречно выстроенный формат. Шустер успевает показать историю. С началом и концом, с долькой морали и выводом, который можно поймать на диаграмме, можно отследить на субъектах и объектах его программы.
В информационном формате лучшие НТН и 5-канал. И верстка, и качество материала, и токинг с гостями у них пока лучшие.
Развлекательное…конечно надо бы и Шарику медальку дать, но все те же лица, все те же программы. Может быть, исключение – “Линия конфликта” Ефросининой – знаю, что его смотрят, но это, увы, не мой формат.
2. Ярко выраженный поствыборный синдром, усиленный вхождением в очередной предвыборный этап, который виден зрителю и без пояснений психолога. Никакой конкисты, никакой экспансии.
В развлекательном телевидении – макдональдизация.
3. Никаких разочарований.
4. Фобий тоже нет. Процесс “макдольнадизации”, хотим мы того или нет, но будет продолжаться. Профессионализм вполне можно заменить клонированием “Нечто”. Знаете, сейчас самое популярное реалити-шоу в Китае называется «Супердевушка Внутренне-Монгольского Коровьего Кислого Йогурта». В честь главного спонсора. Очень надеюсь, что в Украине такой “йогурт” есть не будут.
5. Есть надежда, что появятся новые лица. Нет надежд на то, что появятся новые тенденции. Тенденции, в нашем случае, не формируют условия, а условия не позволяют формировать новые тенденции.
Сергій Квіт, декан Києво-Могилянської Академії, президент Центру медіареформ: 1. За цей рік не відбулось нічого грандіозного. Канали не вийшли за межі власного пристижу. Стилістика каналів збереглась.
2. Серед позитивних телетенденцій можна відзначити, що кращими стали новини, вони стали більш професійними та об’єктивними. Це стосується і новин 5 каналу , які теж постійно витримувались в рамках стандартів. Покращились і журналістські коментарі, в них відчувається професійна точка зору.
3. Телерозчарування пов’язані з тим, що на телебаченні залишились такі люди, як Піховшик та Кисельов.
4-5. Усі мої телепобоювання 2006 року пов’язані з виборами. Мені б дуже хотілося, щоб журналісти чи менеджери не переходили межу етики. І, відповідно, з цим пов’язані і мої телесподівання – сподіваюсь, що висвітлення виборів буде в межах професійної етики.
Юлія Тищенко, Український незалежний центр політичних досліджень, керівник програм розвитку громадянського суспільства, керівник ради УНЦПД:
1. Із того, що запам’яталось, то доволі цікавим та резонансним був проект Савіка Шустера «Свобода слова» на ICTV . Деякі речі там є маніпулятивними, але там є і намагання ініціювати ту чи іншу дискусію. Там присутні емоційність оцінки. Також «Іду на ви»”Студії «1+1» , хоча там зовсім не має аналітики, там є певна статичність і розмов, і питань, це дуже схоже на прес-конференцію того чи іншого політика, але в прямому ефірі. Це якщо говорити про ті програми, які згадуються.
Щодо розважальних, то можна згадати хіба що «Євробачення» . Це не 100% власний український продукт, але там велика частка українського було.
2. Якщо говорити про політику тих чи інших каналів, хочеться згадати реформування новинної політики на УТ-1 . Оновлені новини стало можливо дивитися, вони стали більш цікавими. Звісно, до якоїсь досконалості в подачі новин ще далеко. Тому що за багато років ми вже звикли до традиційної „темникової” журналістики, то нам здається, що плюралізм – це розгул демократії в форматі новин, але все одно це є позитивною тенденцією. З іншого боку, на нашому телебаченні присутні здебільшого новини політичного Олімпу. Регіональні події висвітлюються, лише коли відбуваються якісь форсмажорні, негативні події. А хотілося б якоїсь більш збалансованої інформації.
Якщо говорити про українське розважальне телебачення, то я його як не бачила, так і не бачу (це якщо говорити не про спеціалізовані канали). Переважно, ми спостерігаємо російський продукт. Мене особисто цікавить американське шоу для господарок з Опрою Уінфрі на каналі «Тоніс». Я думаю, що якщо купуються такі розважальні програми з подібним змістом, то, можливо, було б цікаво нашим каналам подумати, щоб це було продуктом не лише російського та американського виробництва. Але всі спроби щось подібне зробити валсними силами поки що, мені здається, не мало успіху. З серіалів можна виділити хіба що «Мою прекрасную няню» . Але це, знов ж таки, калька з американського проекту.
Отже, ще однією тенденцією є відсутність українських серіалів. Точніше, вони є, але поодинокі у порівнянні з російськими, навіть не можна порівняти.
3. Великим телерозчаруванням, і я думаю, не лише для мене, стала ситуація щодо нестворення суспільного телебачення і відсутність якоїсь більш-менш чітко висловленої позиції Президента, уряду щодо його подальшої долі. А якщо говорити взагалі про телепростір, то мені не вистачає цікавих аналітичних програм, культурологічних проектів, тому що те, що з’являється, має досить сумнівну якість. Мені, як глядачеві, не вистачає хорошої аналітики, аналітики не в сенсі політики, а в сенсі історії та культури, життя, суспільно важливих проблем, які стосуються життя всього світу.
4-5. Телесподівання – це і є поява цих аналітичних програм, які могли б з’явитись у 2006 році. Але з цим пов’язані і телепобоювання. За три місяці передвиборчої кампанії можуть цілком відновитися традиції незбалансованих новин, політизація тих чи інших програм. Побоювання також пов’язані і з теледебатами, а, точніше, можливим маніпулятивним характером їх проведення тими чи іншими каналами. І, звичайно, є сподівання, але без надії, на створення Суспільного телебачення…
Олег Смаль, оглядач та політичний карикатурист «Дзеркала тижня»: 1. Запам’яталась агресивна передача з Савіком Шустером, що я дивився. Як на мене, вона має право на життя, бо, крім цього, я нічого такого дискусійного не бачив, чогось видатного, щоб мене зачепило.
Щодо розважальних програм, то у мене тільки й радості було, що перед минулими виборами на нашому кабельному телебаченні повключали італійські канали, німецькі, польські тощо, які потім відключили і вони так і не з’явилися. Я раніше дивився італійські розважальні передачі і відразу відчував радість. Про наші розважальні та псевдо інтелектуальні передачі я не можу нічого доброго сказати.
2. У політичному телебаченні стало менше відчуватися, що журналісти працюють за гроші, бо ще рік тому це дуже чітко було видно. На цю тему колись дуже добре сказав Андрій Макаревич: «Зараз модно кидатись на амбразуру, бо там кулемета не має». Хоча зараз на кабельному ТБ я маю можливість дивитись білоруські канали. Виявляється, у нас просто оазис свободи в порівнянні із білоруським телебаченням. Добре вже й те, що наш Президент з урядовцями танцюють як карась на сковороді. Хоча це може дуже швидко змінитися, варто комусь гаркнути і всі знову будуть ходити по струнці.
Я майже не дивлюсь розважальне телебачення, бо виключаю його після першої фрази. Єдине, на чому можу запинитися, то це на фільмі «Майстер та Маргарита», «Інтер». Я вважаю, що це коректно і по тексту зроблений фільм. І я не можу знущатися чи казати, що мені щось в ньому не подобається. Хоча, я думаю, що кіноматографічно це досить важко було знімати, тому що в романі дуже багато таких нестандартних ситуацій, які втілити вдалося б не кожному режисеру. Думаю, що фільм знятий добре, і залишиться добрим і якісним прикладом. Приємно, що там багато українських прізвищ. І Бортко теж наш. Хоча мені здається, що було б дуже добре, якби Поплавського грав би не Карпов, хоч він грає чудово, а сам наш Поплавський – він би дуже гарно загримів по сходах. Я, звісно, чув, що щось там не дуже добре з комп’ютерною графікою, можливо. Звісно, якби там Голівуд 100 мільйонів всадив, то усі літали б як Гаррі Потер. До того ж, специфічний еротизм роману Бортко зробив дуже тактовним, і цей фільм можна показувати навіть дітям.
3. Трохи сумно від роботи журналістів, вони якось працюють з бажанням принизити людей, які приходять до студії, чи показати, які вони розумні, а ті, що приходять, ні. Або, навпаки, журналісти в ефірі просять пояснити щось. Але якщо ти працюєш в ефірі, то не погано було б заздалегідь поцікавитись темою розмови. Хоча я не відчуваю ніякого розпачу, бо геть не оптиміст, щоб чекати від нашого ТБ чогось видатного в культурі телебачення. Якщо не має епохи відродження, то тяжко гепнути ренесанс по всій Україні. Якщо не має нормальної преси та літератури, то не має і нормального телебачення.
4-5. Мені дуже не подобається в журналістах те, що вони часом бувають садистами-некрофілами. Трапляються якісь нещастя і всі очікують – хто наступній. Побоююсь того, що всі почнуть знову казитися і поливати грязюкою один одного в ефірі. На щастя, більшість наших громадян таку поведінку вже не сприймає.
Я дуже щиро сподіваюся, що врешті-решт з’явиться канал «Культура». Я знаю купу чудових людей, які б могли там працювати, культури у нас при бажанні можна накопати не менше, ніж в Росії та Франції. Цього б дуже хотілося, бо решту я сприймаю як жувальну гумку для очей.
Юрко Покальчук, письменник: 1. 5-й канал – Володимир Ар’єв «Закрита зона» . Це круто і серйозно. При незначних прорахунках, це завжди цікаво дивитись! Щодо розважальних проектів, М-1 – «Міністерство прем’єр» , та й то з натяжкою. Жодної насправді цікавої розважальної програми українського виробництва у нас немає.
2. у політичному телебаченні: Сумна політична всеядність. Невизначена жодними моральними чи політичними принципами. Акценти, на перший погляд, невиразні, але при навіть побіжному аналізі помітно, що телеканал «Україна» завжди веде політику за Януковича, а Національний 1-й канал – пропрезидентську і т. д.
Краще виглядають новини на «1+1», «Ері» і 5 каналі , де запрошуються різні люди і чути виразно різні думки. Але виразності і принципової позиції майже ніде нема.
у розважальному телебаченні: Тут просто панує несмак найвищого ґатунку. Суцільні грошові лотереї і заклики виграти гроші! Вважаю це аморальністю і поганим нахилом до виховання в дітях культу наживи. Те саме ,що розгнузданий секс серед дня і пропаганда алкоголю чи цигарок.
3 . Розчарування приніс цього року канал «1+1» – він став просто ніякий, при всьому своєму технічно поважному рівні, його колись високий рівень значно упав. В останні місяці новини значно покращали, але загалом – нічого якісно нового не сталося. Хіба що Аня Безулик з «Я так думаю» на «1+1» , але програма не нова. А канал сильний і може багато – дай їм, Боже, в Новому 2006 році!
4. Те, про що я говорив вище. Найгірше – це тенденція до нігілізму і загального негативізму. Якщо Бога нема, то все можливо – згадаймо Достоєвського! А в нас почало побутувати – все погано, президент поганий, уряд поганий, все в нас жахливе… Це неправда – в нас, як у всіх. В кожній країні є маса своїх проблем. Це просто у сусіда завжди сад зеленіший. А от оспівування політичного нігілізму і піднесення песимістичних тенденцій, як ніби реалізму, веде до руйнування національної свідомості в масах.
Треба брати приклад з США і багатьох інших країн, де попри всі негаразди державницький патріотизм стоїть вище за все. У них президентів і діячів культури, і просвітництва стріляють одного за одним, а вони – «Америка – над усе»! Оцього треба вчитись!
5. По-перше, мрію, щоб наше телебачення позбулося гидкої, аморальної, сексуальнолубкової реклами, щоби дівчата, рекламуючи помаду, не смоктали пальці як при мінеті і т. д. Це не сексуально, це гидко і неестетично. Краще вже пускати відверте порно, якщо ви хочете дітей розбещувати.
По-друге, я хотів би не бачити в такій кількості майже на всіх основних каналах убогі кримінально-песимістичні російські серіали, з яких відчуття, що весь світ складається з убивців, злодіїв і наркоманів. Все сумне, гидке, порожнє, підкуплене і фальшиве. Бр-р-!!!
А це виховує не тільки молодь, а творить загальний настрій в суспільстві – «нікаво нє жалко нікаво; нічего нє жалко нічего…» І ми, демонструючи щоденно таке, хочемо, щоб у нас було здорове суспільство?
Я хочу побачити неоромантичні, стверджувальні тенденції. Я хочу, врешті, убогого голівудськго хеппі-енду і «Червоних вітрил» Олександра Гріна. Хочу повітря, щоби після фільму чи передачі хотілося дихати і вірити в добро і красу!
Я хочу українського крутого, не сльозливого, а чоловічого серіалу – от що нам дуже треба»!!! (не московського, не з Москвою навпіл, а нашого, про наше життя, про нас, українців, не вишиваних, а звичайних – а з Росії можна брати приклади – от фільми«Турецький гамбіт» ,або «Водій для Віри» (це не український фільм, там трішки ледь-ледь пахне Україною, і все; це московський фільм, але добрий, але московський).
Підготували Ольга Денисенко, Наталія Данькова, Ірина Курашина, «Телекритика»
