Публіцистику, як відомо, підрозділяють на роди, види та жанри. В практичній діяльності історично склалися різні способи розповсюдження масової інформації: преса, радіо і телебачення. Власне те,що ми називаємо ЗМІ – засоби масової інформації. І кожен з цих засобів,родів журналістики, є специфічним засобом розповсюдження суспільно важливої інформації, а система цих засобів у сукупності і складає журналістику як рід діяльності.
В свою чергу кожен з названих родів масово-інформаційної діяльності містить кілька типів повідомлень: публіцистичні,художні,наукові. В свою чергу родовий поділ журналістики поєднує видові та жанрові розгалуження,відображаючи бажання осмислити реальний світ у всій його розмаїтій дійсності.
Скажімо, можна назвати такі види журналістської діяльності: інформаційна публіцистика,аналітична публіцистика, художня публіцистика. Зрозуміло, твори кожного виду можна зустріти в будь-якому з родів журналістики – у пресі, на радіо і в телебаченні. Публіцистика, по суті, також родове поняття,що включає в себе твори,що висвітлюють актуальні суспільно-політичні та інші проблеми сучасності у періодичній пресі, у теле-радіомовленні, а також в окремих виданнях.
Інформація, фіксуючи, констатує, аналітична публіцистика – осмислює,художній твір – типізує.
Види журналістики підрозділяються на підвиди та жанри.
Один і той же факт може бути показано (відображено) по-різному, з різним ступенем проникнення у його суть. Тобто, у різних жанрах. Або ж у вирішенні різних журналістських завдань.
Теорія говорить: жанр – історично усталений тип відображення дійсності, який має ряд відносно сталих ознак.
Теорія жанрів постійно розвивається,видозмінюється разом із живою і мінливою практикою. Становлення та розвиток,виникнення нових та відмирання старих жанрів – процес постійний. Практика телебачення переконує: застиглої назавжди жанрової схеми не існує. Проте,якою б складною не була конструкця телепередачі, в її основі завжди можна знайти сталі жанрові форми.
Отже, до жанрів інформаційної публіцистики відносять:
Замітку (сюжет)
Виступ
Інтерв”ю ( та його різновид – прес-конференцію)
Репортаж
До жанрів аналітичної публіцистики;
Бесіду
Коментар
Кореспонденцію
Огляд
До жанрів художньої публіцистики:
Замальовку
Нарис
Есе
Фейлетон
Памфлет
ПУБЛІЦИСТИЧНІ ПРОГРАМИ
Публіцистика ( від лат. – суспільний,народний) – рід творів присвячених актуальним проблемам та подіям поточного життя,відіграє важливу роль у суспільстві,впливаючи на його діяльність як засіб суспільного виховання,спосіб організації та передачі соціальної інформації. Публіцистика існує у різних формах: словесній (письмовій та усній),графічно-зображувальній (плакат,карикатура), фото-і кінемато(відео) графічній (документальне кіно і телебачення), театрально-драматичній та інших.
Основні ознаки тут – актуальність тематики і масштаб осмислення конкретних проблем та подій оточуючого світу.
Журналістика – це сплав громадсько-політичної діяльності і творчості,що передбачає необхідний рівень професійної майстерності. Перше безпосередньо впливає на зміст журналістських повідомлень,вибір проблем і конкретної тематики, а також на розуміння соціальної значимості інформації. Друге впливає на форму, в яку вбирається зміст, на вибір жанру та необхідних зображувально-виражаючих засобів.
Поняттям “документальні програми”, прийнятим на телебаченні як синонім журналістики,нерідко об”єднують інформаційні та художні публіцистичні передачі. Однак більш виправдано розподіл журналістики на інформацію (суб”єкт якої – одиночний факт, конкретна подія, а метод – переважно констатація того,що сталося) і публіцистики (об”єкт якої – група причнннозв”язаних фактів, тенденції в житті суспільства, а метод – дослідження, аналіз, авторська оцінка).
Такий розподіл склався історично.Інформація покликана відповідати на запитання: що? коли? Де? А публіцистика, що розкриває причннно-наслідкові зв”язки між явищами,що дає їм суспільно-політичну оцінку, відповідає на запитання: як? чому? з якою метою?
У першому випадку факт, подія – не лише об”єкт,але й мета. У другому – факти стають ще й засобом ствердження позиції журналіста,аргументами у ланцюгу доказів,які він вибудовує.
Принцип “відокремлення фактів від думок” виходить з того,що інформація (факти) – це об”єктивна картина життя і кожен годен сам судити про те,що відбувається. Але пропонована масовою інформацією модель світу завжди вибіркова, до тго ж вибіркова суб”єктивно,оскільки вибудовується професійними співробітниками органу інформації у відповідності з політичною платформою даного органу.
В основі побудови інформаційних розділів газети, радіо або телебачення завжди лежить відбір та наступна компановка фактів і подій. А це вже трактовка реальної дійсності, оцінка соціальної значимості житт”євих явищ.
Тому цілком справедливо і обгрунтовано всю телевізійну продукцію,весь результат журналістської діяльністі, на констатуючому (факти) або оціночному рівні (думки), відносити до публіцистики,підрозділяючи її на інформаційну,аналітичну та художню.
Не забуваймо, що публіцистика – не лише сфера публічної сойіально-політичної діяльності,що концентровано відображає громадську думку,систематично і цілеспрямовано формуючи її. Це і особливий метод віддзеркалення реальної дійсності, процес творчої організації документального матеріалу,що виявляє авторську позицію, що по-різному провляється у конкретних формах (жанрових різновидах), і передбачає широке застосування варіантів зображально-виражаючих засобів.
Трансляції або звіти про засідання вищого законодавчого органу,коментарі тих чи інших урядових рішень,бесіди з відомими громадськими діячами,журналістські розслідування невирішених проблем суспільства, “круглі столи” спеціалістів,прес-конференції лідерів зарубіжних країн,що прибули із офіційними візитами – все це телевізій публіцистика.
Подорожні нариси, зняті в екзотичній країні, підбірка відео-повідомлень,отриманих каналами супутникового зв”язку, і бесіда із західним бізнесменом, що інфвестує свої капітали у розвиток нашої економіки, – публіцистика,створена тележурналістами. Коментарі на економічні теми,хроніка польвоих робіт,біржові новини, телевізійний портрет робітника чи фермера,розповідь про благочинну діяльність вітчизняного бізнесмена, бесіда юриста,що тлумачить нове законодавство, – це телевізійна публіцистика. Виступ відомого аисьменника на актуальну тему, репортаж із зйомочного майданчика кіностудії, замальовка про гастролі талановитого музиканта, повідомлення про вернісаж молодих художників – все це також телепубліцистика.
Головною, визначальною ознакою публіцистичності є зверненність одразу до багатьох людей (публіцистичність). Однак різні передачі неоднакові за формою та методами їх створення,за особливостями журналістської роботи. Інакше кажучи вини виконані у різних жанрах.
У загальній теорії журналістики проблема поділу публіцистичних повідомлень на жанри розглядаєть:
По-перше, за своїрідністью предмета (об”єкта) пізнання, відображення,
По-друге, за пізнавально-виховними завданнями,
По-третє,за широтою висвітлення діяльності,тобто,за масштабами висновків та узагальнень,
По-четверте,за своїми виражально-зображуючими засобами.
Зрозуміло, визначення жанру телевізійного твору відбувається не за однією якоюсь ознакою, але у всій їхній сукупності. Інакше кажучи,жанрова приналежність залежить від усіх чотирьох ознак.До того ж слід пам”ятати,що для жанрів публіцистики (інформаційних,аналітичних та художніх) безперечна і неодмінна умова існування завжди, у всіх без винятку випадках – документальність,непридуманість,фактичність матеріалу.
Говорячи про систему жанрів публіцистики, ми розрізнюємо три основні принципи підходу до відображення реальності, закріплених відповідно в композиційній організації телематеріалів.
По-перше, група жанрів, які виражають спрямованість до простої фіксації реальності. Тут автор йде за конкретною подією,явищем. Композиція таких матеріалів,їхня організація диктуються самим строєм події,що відбувається. Це відноситься до жанрів інформаційної публіцистики.
По-друге,тип повідомлень, у яких автор аналзує реальні факти, явища у відповідності зі своїм творчим завданням. При цьому композиція повідомлень залежить не від фабули події,але від задуму автора. Це жанри аналітичної публіцистики.
І, нарешті, по-третє, повідомлення, композиція яких залежить від обазної системи, що пропонована автором. Зберігаючи документальність автор користується засобами художньої вираження аж до акторської гри. Такі повідомлення належать до жанрів художньої публіцистики. Визначальним тут є наявність образа, а повідомлення й аналіз фактів мають другорядне значення. Можна сказати,що нарис,есе,замальовка є результатом художньої організації фактичного матеріалу, в той час як аналітичні жанри (коментар,огляд,кореспонденція) не претендують на образність,обмежуючись аналізом фактів,подій,явищ.
Функція художньої публіцистики – у розкритті типового, загального через індивідуальне,окреме. Досягаючи повноти узагальнення, виявляючи характерне,художня публіцистика використовує образне відображення реальності,при чому образ цей створюється з фактичного матеріалу. До сказаного слід додати дещо істотне: зображувальність телебачення в цілому зумовлює певну міру художності не лише кожного повідомлення, незалежного від його роду, але й кожного кадра,включаючи і зображення диктора, репортера чи виступаючого, зображення пейзажу,споруди чи її інтер”єра,дерева чи тварини у тій чи іншій мірі естетизується композицією, освітленням, ракурсом, нарешті,самим кадром,рамкою екрану.
Саме ця обставина і дозволяє говорити про художність всієї системи телебачення, що не перестає при цьому залишатися засобом масової інформації.
У журналістській практиці на вибір жанру нерідко впливає не лише характер зображуваного об”єкта, але й його місце в ефірі, у рамках рубрики, тобто, реальне виробниче завдання. Два журналіста можуть бути направлені на один і той же об”єкт – на завод, в універмаг або у порт, на випробування нового літака або вагона метро. Однак один з них робить “сюжет” для інформаційної програми із заданим хронометражем у 50 секунд,а другий – 30-хвилинний нарис. Зрозуміло, що висхідна спрямованість роботи,,сам характер журналістського пошуку у двох колег будуть різними.Відображати життя,констатуючи факти,не так вже й складно,куди складніше відібрати з них такі, за якими стоїть явище. Але тим і відрізняється публіцист від інформатора що вміє побачити типове, у будь-якій темі знайти загальнолюдське,соціальне,те,що хвилює усіх і кожного.
ЖАНРИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ
Замітка (відеосюжет)
Побачив щось цікаве, здибав щось раніше невідоме,звернув увагу на щось – запам”ятав,зробив короткий запис – ось і готове повідомлення для засобів масової інформації. Це логічний ланцюжок – пояснення тлумачного словника до слова “замітка”. Отже,замітка – інформаційний жанр журналістики,що являє собою коротке повідомлення у якому викладається якийсь факт.
Це загальножурналістський жанр,який використовують у пресі,на радіо,телебаченні. Замітку нерідко називають хронікальним повідомленням ( від грецького – час). Хроніка – це запис історичних подій в хронологічній послідовності (тому журналістів називають літописцями подій або ж хронікерами) І хроніка в журналістиці – це коротке повідомлення про факт.
На телебаченні в цьому жанрі виступає усне повідомлення та відезамітка. Кінодокументалісти відезамітку називають хронікальним репортажем: це короткі матеріали,що показують основні моменти події у їх натуральній послідовності.
У практиці телебачення існує назва “інформація” або “сюжет” якщо це відеозамітка, а ще “сторінка” у складній телепередачі. Однак, за жанром – це все одно замітка.
Замітка – найбільш розповсюджений інформаційний жанр,основний елемент бюлетенів (випусків)новин. Замітка у вербальній (словесній) формі або усне повідомлення передається без відеоряда. Обставина,що виправдовує її використання – особлива оперативність,кои новина являє собою безумовний інтерес, а зйомки з тієї чи іншої причини неможливі або ж матеріали ще не надійшли.
Цей журналістський жанр не дає відповіді на питання: як? і чому? Лише на питання: що? хто? де? Якщо новина заслуговує на те,вона буде прокоментована,проаналізована,отримає певну оцінку, але для цього існують інші жанри. Підготовка і передача вербальної замітки в ефір зводиться до відбору,редагування та відтворення у кадрі.. Критерій відбору – суспільна важливість,значимість матеіалу,що повідомляється, або ж його пізнавальна цінність (нарешті,врахування такого фактору,як цікавість” – факт може й немати суспільної значимості,але через ту чи іншу причину являє певний інтерес для значної частини аудиторії).
Нерідко вербальні замітки пропонуються телеаудиторії невеликими блоками,де окремі повідомлення об”єднані за тематичною ознакою. Тут ефективний прийом,що “підігріває” цікавість глядача, – контрасне розташування матеріалів.
Відеозамітки (сюжети) можна умовно розподілити на два різновиди.
Перший – повідомлення про офіційну,традиційну за формою подію: від сесії найвищого законодавчого органу до прес-конференції. Під час зйомки таких заходів досвідчений оператор не потребує вказівок журналіста. Стандартний монтажний лист містить кілька загальних планів залу,крупний план виступаючого,панораму по президії,кілька кадрів тих,хто слухає,констатуючих виступи учасників зустрічі ( у пешому випадку – депутатів, у другому – журналістів),запитання з місця – відповідь з трибуни чи президії.
Такий візульний матеріал,що надходить до редакції. Далі – монтаж відзнятого та написання заадрового тексту.
Другий різновид замітки можна назвати сценарний або авторським.Тут більш помітна присутність журналіста у всьому творчо-виробничому процесі,його вплив на якість інформації. Автор підбиає гідний екрану факт,попередньо продумує характер зйомки та монтажу. Від молодого журналіста вмагають до зйомки зробити сценарний план,де б було чітко вкладено короткий зміст ( тема,ідея,фактичний матеріал) замітки (сюжету), зображувальне вирішення поепізодно.
Автор – журналіст обов”язково присутній на зйомках,на нього покладається організація роботи,вирішення усіх виробничих і творчих проблем,які можуть виникнути під час зйомки.
Така традиція довгий час існувала на нашому телебаченні,існує та існуватиме доти,доки нарешті не утвердиться така професія, як продюсер (продюсер на телебаченні, всупереч думки,що у нас існує,відповідає не стільки за фінансування програми,скільки за організацію роботи,вирішує будь-які питання – і творчі, і адміністративні).
Отже,журналістська робота під час підготовки авторського “сюжета” складається з таких етапів: вибір та затвердження теми, вивчення об”єкта зйомки і створення сценарного плану, власне зйомка,монтаж і написання тексту. До речі, у всіх випадках текст має бути лаконічним, але давати відповідь на запитання, які можуть виникнути у глядача.Особливо важливо, щоб текстова частина замітки не дублювала відеоряд.
Останнє,здається,зрозуміло навіть початківцю.Однак ми весь час чуємо у закадровому тексті інформаційих заміток фрази типу: “На тибуну піднімається…”,”Зал зустрів виступ аплодисментами…” Пам”ятайте, те,що досить добре видно на екрані,не потребує словесних пояснень.
Слід пам”ятати відмінність усної мови від писемної. Навіть офіційні (“протокольні”) матерали можна “олюднити”,зробити не такими казеними,сухими.Для цього уникають довгих речень, що викликають утруднення при усному читанні.Телевізійна лексика не терпить канцеляризмів,професіоналізмів та чисто наукової термінології.
Закадровий текст заміток першого типу читає ведучий інформаційної програми (або диктор). Закадровий текст авторської замітки за звичай до ефіру записує автор-журналіст: тембр голоса підкреслює авторську своєрідність даного інформаційного матеріалу.
Не лише на радіо,але й на телебаченні багатьох журналістів ми пізнаємо за голосами. І це ще один із доказів професіональної майстерності.
Звіт
Тематична основа звіту,як правило,офіційна подія значного соціального,нерідко державного значення. Цим і пояснюється необхідність “протокольної” фіксації,детального та тривалого показу.
Сценарний план звіту зазвичай не пишуть попередньо,однак доцільно,щоб журналіст був присутнім на зйомках: це допоможе йому при написанні тексту,що супроводить показ відзнятого матеріалу.
Звіт може вийти в ефір і без коментарів журналіста. Так роблять у тих випадках,коли необхідно продемонструвати неупередженність.висвітлення події. Скажімо, той чи інший захід повністью записують, а потім, у зручний для глядача час,показують у скороченому вигляді. Скорочення, як правило, погоджують з офіційно виділеними для цього представниками учасників зустрічі (так роблять при підготовці звітів із засідань парламентів суверенних держав,сесій місцевих органів влади і т.п.).
В цьому випадку жанрові особливості звіту повністью співпадають з некоментованим репортажем. Нерідко звітом також називають пряму трансляцію тієї чи іншої офіційної події.
Виступ
Будь-яке звернення людини до масової аудиторії за допомогою телеекрану,коли сама ця людина є основним ( а частіше єдиним) об”єктом показу – і є виступ в кадрі.
Виступ – це скоріше не жанр, але метод,за допомогою якого автор може донести до глядача практичну будь-яку інформацію. Від уже згаданої хронікальної замітки в усному виконанні диктора чи журналіста до телевізійного фільма-нариса,що містить яскравий,образний,художній виступ блискучого у своєму артистизмі людини – все це виступи в кадрі.
Виступ може супроводжуватись показом кінокадрів,фотографій та інших матеріалів,документів. Якщо виступ відбувається за межами студії,може бути використаний показ “навколишнього середовища”- ландшафту і тому подібне. Однак,основним змістом виступу завжди є монолог людини,який прагне донести до телеглядачів не лише конкретну інформацію,але й своє ставлення до неї.
Виступ по телебаченню – одна з форм ораторського мистецтва,відомого з давніх часів і яке й досі залишається могутнім засобом дії на громадську думку. В 335 році до н.е. Аристотель в своєму творі “Риторика” намітив три плани розгляду ораторського мистецтва:
Принципи побудови промови
Особисті якості та здібності,необхідні оратору
Техніка,способи,прийоми,що використовуються в ораторській промові
Такий підхід і сьогодні цілком правомірний. Однак,все ж,починати доцільно з особистості оратора.
З появою телебачення постало питання про необхідність виділити нову категорію людей – виступаючих. Звичне слово “оратор” тепер стосується найчастіше людей,що піднімаються на трибуну того чи іншого громадського зібрання (з”їзд,форум,симпозіум,публічна лекція) і безпосередньо звертаються до людей,що знаходяться в залі. На телебаченні іиступаючий звертається до об”єктива телекамери,подумки уявляючи за ним розпорошену у просторі,як правило, дуже чисельну аудиторію. Саме масовість телеадиторії,масштаб публічності вистпу по телебаченню висувають особоливі вимоги до особи виступаючого. Перш за все це має бути саме особистість – людина, що являє безумовний інтерес для багатьох: або через свій суспільний стан (політичні,державні діячі), роду діяльності (винахідники,науковці,артисти,письменники), або ті,хто за певних обставин,має цінну інформацію (типова або унікальна біографія,свідки історичних або непересічних подій). І,нарешті,приводом до появи на екрані начастіше є здатність виступаючого яскраво й оригінально мислити,аналізувати відомі явища і події,глибоко та всебічно,виходячи з відомих фактів робити неочікувані та вірні висновки.
Ось чому виправдано появу на екрані не лише відомих людей,різних знаменитостей, але й людей,на перший погляд ні чим не визначних,звичайних, а також журналістів, чия професія як раз і передбачає громадську діяльність по розповсюдженн масової інформації всіма засобами, в тому числі свого роду спілкування з аудиторією за допомогою технічних засобів ( в нашому випадку – аудиовізуальних).
В основі будь-якого публічного, в тому числі телевізійного,виступу,безумовно,лежить ідея,думка,що розкривається за допомогою суворо відібраних та розташованих відповідним чином фактів,доказів.Саме доказів,тому що в процесі публічного виступу завжди має бути присутньою необхідність переконати в чомусь,є переконуючий і той,кого переконують,йде боротьба поглядів,думок – і перемога має бути достатньо переконливою. Отже,текст виступу повинен бути “активним”,наступальним, а сам виступ будується за законами драматургії.
Драматургія вимагає діалогічності,а виступ завжди монолог. Однак справа в тому,що діалогічна природа телебачення накладає свій відбиток на телевізійний виступ,вбачаючи своєрідний діалог між виступаючим та аудиторією,діалог умовно-подумки,коли сам виступаючий наперед обдумує,намагається передбачити,які питання можуть виникнути у глядачів і відповідає на ці запитання,відповідним чином вибудовуючи свою промову.
Про принципи побудови публічного виступу,виступу в кадрі.
Композиція – найважливіший організуючий елемент форми,що надає виступу завершеності,цільності,організує компоненти відносно один одного,включаючи взаємодію.
Основні вимоги до композиції: спочатку визначити тему,ввести слухача в коло питань,що обговорюються (вступ). Далі слід познайомити з основними фактами,доказами (основна частина). І – короткі та точні висновки із сказаного (підсумок).
Зрозуміло,що частини виступу мають бути співрозмірними.Якщо вступ довший основної частини,виступ справить враження недостатньо аргументованого,легковажного.Затягнута заключна частина створить у глядача враження,що автор не певен у своїх доказах,зробить промову непереконливою. Проте це очевидні і дуже загальні зауваження.
Успіх виступу в кадрі багато в чому залежить від техніки,прийомів,що використовуються в авторській промові. Блискучий російський оратор А.Ф.Коні вважав,що притягнути,завоювати увагу слухачів – перший відповідальний момент і найбільш важка справа. На його думку, увага людей збуджується чимось простим,цікавим та близьким,таким,що пережив та відчув кожний.Отже,перші слова мають бути надзвичайно простими,доступними,зрозумілими і цікавими (повинні “зачепити” увагу). І таких “гачків” може бути дуже багато: щось із життя,якийсь парадокс, неждане запитання. Щоб знайти такий початок,треба обдумати,зважити основні положення промови,поміркувати,якій з тез поставити на перше місце. Це робота цілком творча.
[pagebreak]
У будь-якому випадку тележурналісту,якому або ж випадає виступити самому в кадрі,або готувати до цього інших людей,непогано хоча б у загальних рисах ознайомитись з основними риторичними операціями ( членування мови,співвідносність тексту з його матеріалом, надлишковість тексту, редукція – зведення складного до простого та ін.) і типами риторичних фігур (метафора,метонімія,синекдоха,синонімія,гіперболізація і т.д.).
Це щодо тексту виступу. Однак,глядач не лише чує слова,але й бачить того,хто говорить. Психологи вважають,що до сорока відсотків інформації може нести інтонація. Додайте сюди міміку,жест,весь зовнішній вигляд виступаючого,стереотип сприйняття,що виник в результаті його попередніх з”явлень в кадрі, або ефект першої появи на екрані. Все це робить телевиступ досить складною справою, а жанрові різновиди,що включені у це поняття, – заслуговуючими серйозного засвоювання на практичних заняттях з методики тележурналістики.
До числа чисто технічних прийомів виголошення виступу відноситься дикція,правила літературної вимови,логічне читання складних пеіодів,логічна пауза та логічний наголос.
На телебаченні виділяють три основні форми виступу в кадрі:
Текстовий виступ,написаний самим виступаючим та відредагований телевізійним редактором
Тезисний виступ,де наперед визначено тему,основний хід думок,коротко прокоментовано центральні питання, які думає зачепити виступаючий,тобто, тези – як своєрідний сценарний план,що визначає зміст виступу і характер супутнього показу (фото,карти,схеми,макети і т.д.)
Імпровізований виступ,де попередньо позначені лише тема та час (хронометраж) виступу
При підготовці цих форм виступу слід враховувати,що текстовий виступ найменш бажаний на телебаченні. Тезисний і особливо імпровізаційний виступ цілком природні для телебачення і вимагають прискіпливого підбору виступаючих (рівень компетентності, мова, “телегенічність” і таке інше).
В чистому виді виступу в кадрі,тобто,монологу людини на екрані, віддається перевага перед іншими формами телепередач лише тоді,коли особа виступаючого,його думка важливі для суспільства. Такі передачі нерідко мають офіційний характер: звернення президента до народу,звернення парламентського лідера,виступ громадського діяча. В цих випадках важлива точність формулювань,тому такі виступи виголошуються по написаному тексту.Це не означає,що людина на екрані говорить не відриваючись від паперу. Вміле використання телесуфлера створює ілюзію прямого звернення виступаючого до аудиторії.
У цьому випадку,як і в інших,виступ передбачає пряму участь тележурналіста як редактора, у підготовці виступу до ефіру. Навіть якщо у виступаючого,що займає високий державний пост,є складачі промов ( в Америці їх називають “спічрайтерами”), телередактор відредагує текст,щоб наблизити його до законів усної мови, з використанням індивідуальної манери виступаючого.
В цілому ж на телебаченні,враховуючи його звукозорову природу,попередньо підготовлений текст для запрошеної людини (не актора) небажаний,оскільки зковує виступаючого, виключає його органічність.
Є й інший вид професійного співавторства жураліста та виступаючого – у тих випадках,коли для розкриття теми необхідне зображувальне вирішення. Тоді можна говорити про сценарій,часто – про сценарний план ілюстрованого виступу. Тут журналіст допомогає зкомпонувати відповідний зображувальний матеріал (відеряд).
Безумовно,ілюстрований виступ як один з розмовних жанрів вирішує перш за все за допомогою слова – домінуючого засобу в цьому жанрі. Особистість виступаючого – стріжень,центр повідомлення,зображувальний матеріал – лише ілюстрація,що супутня слову і лише підтверджує,коментує його, допомогаючи більш повному та ефективному сприйняттю передачі.
Екран дає чимало прикладів журналістських виступів в кадрі.Монолог тележурналіста – це або коментар (особлива жанрова форма) або елемент складної сценарної форми,зв”язаної з показом якогось зображувального матеріалу в студії (огляд), оточуючої журналіста дійсності ( у позастудійній передачі).
Виступ в кадрі з точки зору техніки показу – найпростіша форма передачі. Для виступаючого, в тому числі журналіста,це максимальна реалізація усіх його духовних,творчих можливостей.
Дещо детальніше про риси,що визначають телевізійність даної форми. Дуже істотна якість фізичної зримості, тобто більш тісний контакт з глядачем,наочність,достовірність інформації,що повідомляється,ефект емоційно-логічного впливу. Виступ володаря інформації прямо чи опосередковано пов”язаної з його діяльністью,обставинами життя подіями,свідком яких він був,відзначається суто особистнісним характером (це і є такою властивістью телевізійного повідомлення,як його персоніфікованість,розмовність стилю та інтонації).
Оснона умова успішного виступу в кадрі – здатність публічно думати,говорити просто про складне,переконати глядача,зробивши це ненав”язливо,без зайвої дидактики – легко й артистично.Жива усна мова істотно відзначається від аисемної.Вона допускає паузи для роздумів,підшукування потрібного слова.Екран виправдовує ці паузи,демонструючи народження думки одночасно із сприйняттям глядача. Адже глядач оцінює не лише те,що говорить виступаючий,але й те,як він говорить,який він сам. Враження від особистості того,хто говорить,люди схильні переносити на предмет розмови.
Інтерв”ю
Журналіст отримує необхідну інформацію, будучи присутнім на важливих подіях,знайомлячись з документами та іншими джерелами інформації, але перш за все спілкуючись з людьми – носіями інформації. Будь-який процес людського спілкування,як правило,відбувається у формі діалогу – запитань та відповідей.
Інтерв”ю (від англійського – буквально – зустрічь,бесіда) – жанр публіцистики,що являє собою розмову журналіста з політичним,громадським або іншим діячем з актуальних питань. Якщо звернутися до семантики англійського слова інтерв”ю, то воно складається із префікса “інтер”,що означає взаємодію,взаємоспрямованість, та слова “в”ю”, одне із значень якого – погляд,думка. Отже,інтерв”ю – обмін думками,поглядами,фактами,інформацією.
Ключовим жанром публіцистики інтерв”ю стає у Х1Х столітті,у період бурхливого розвитку періодичної преси,коли діалог набуває щирокого розповсюдження як спосіб отримання суспільно значимої інформації із першоджерела ( від її носія). Радіо розкрило додаткові можливості жанру,включивши до нього третю сторону – аудиторію,що стала реальним слухачем цього діалогу.
Телевізійне інтерв”ю пішло ще далі,збагативши жанр істотною якістью – видовищністью. Через аудиовізуальний характер телевізійної комунікації джерелом інформації стає тепер не лише мова що звучить,з усіма багатством її риторики,інтонаційного,емоціонального забарвлення ( як на радіо), але й міміка,жест,поведінка співбесідників,а нерідко й те,що оточує їх (інтер”єр приміщення,ландшафт,люди і т.д.). Саме видовищністью пояснюється особлива достовірність і,як наслідок,широке розповсюдження жанру інтерв”ю у телепрограмах.
Отже,інтерв”ю для журналіста – це,з одного боку, спосіб отримання інформації шляхом безпосереднього спілкування з людиною,що володіє інформацією, з іншого – публіцистичний жанр у формі бесіди, діалога, у якому журналіст на екрані за допомогою системи запитань допомогає інтерв”юйованій особі (джерелу інформації) якомога повніше,логічніше та послідовніше розкрити задану тему у процесі телевізійної передачі.
Як справедливо попереджають досвідчені інтерв”юери,щоб дістатися глибиниих якостей особистості співрозмовника, інтерв”юеру потрібен особливий душевний настрій. Інакше все буде нібито й правильно,можливо,навіть,неупереджено і розкуто,але не схвилює,не зачепить,не викличе почуттів у відповідь.
Розповсюджена помилка молодих інтерв”юерів – переконаність в тому,що запитувати легше,ніж відповідати. Проте інтерв”ю – це спільна творчість.Успіх його багато в чому залежить від ведучого. У своїх запитаннях доспіврозмовника журналіст ніби випереджає те,про що хотіли б запитати самі глядачі. А для цього інтерв”юер повинен підготуватися до бесіди,познайомитись з літературою,проконсультуватись із знаючими людьми,намітити попередній перелік запитань.
Фактично немає жодного випуску новин,де б журналісти не ставили запитань компетентним людям,не зверталися до учасників різних подій,не цікавилися думкою людей про ті чи інші важливі події. Інтерв”ю – обов”язковий елемент багатьох складних телевізійних форм. І,нарешті,інтев”ю – самостійна передача.
Репортер,що бере телеінтерв”ю, може отримати багато корисного щодо техніки інтерв”ювання,розробленої в соціології. Безперечно,при цьому не слід забувати, що робота журналіста-інтерв”юера істотно відрізняється від роботи інтерв”юера-соціолога. Перший прагне побудувати свою бесіду не лише з врахуванням індивідуальних якостей співрозмовника у залежності від конкретного (даного,одиничного) характера матерала, грунтується на власному творчому досвіді,на його журналістській індивідуальності. Другий,навпаки,прагне до максимальної уніфікації і у постановці запитань, і у самому спілкуванні з опитуваними. Адже завдання соціолога істотно відрізняються від мети,що стоїть перед журналістом. Соціолог прагне до лаконізму у відповідях,щоб отримати сумарно узагальнені результати масового інтерв”ювання,журналіст – багатопланової,розгорнутої,індивідуалізованої інформації. Телеінтерв”ю повинно мати яскраво виражений особистністний характер.
Та все ж правила формулювання запитань,прийняті у конкретно-соціологічних дослідженнях можна розглядати як спільну методико-технічну основу для журналіста-інтерв”юера.
Ось деякі з них,трансформовані стосовно телебачення.
Ставлячи запитання,слід уникати багатозначних понять,основні запитання слід формулювати у лаконічній,чіткій фразі,оскільки довге запитання інтерв”юйований може не запам”ятати і в результаті відповість лише на частину запитання ( як правило,останню).
Запитання краще формулювати,не називаючи альтернативи, щоб співрозмовнику не треба було лише вибрати між двома варіантами відповіді.
Власне запитання деякі спеціалісти ділять на кокретні,адресні,програмні та екранні.
Про що йдеться?
Перш за все співрозмовникам потрібно увійти в контакт,познайомитись. Досвідчений журналіст намагатиметься одразу ж створити невимушену атмосферу спілкування,завоювати довіру до себе. Для цього існує чимало способів: жарт,анекдот по темі,розповідь про себе,з”ясування деяких деталей,що мають відношення до зустрічі журналіста з його героєм. “Добрий день! Радий вас бачити! Саме таким я вас собі і уявляв. До речі, ви не родич того Петенка,який… А мені,якось доводилося брати інтерв”ю у того Петренка, так він…”.
Адресні (або ж анкетні) запитання дозволяють журналісту з”ясувати біографічні дані співрозмовника,довідатися про нього те, що знадобиться в телепередачі. Ця частина бесіди будь що не повинна перетворися у свого роду допит. При сухому переліченні анкетних даних може виникнути холодок між співрозмовниками,який потім не так просто розвіяти на екрані.
Програмні запитання – це вже розмова по темі екранного інтерв”ю. Однак,слід уникати дублювання запитань,намічених для екранної частини бесіди. Інакше інтерв”юйований,як кажуть, вибалакається до ефіру.
В залежності від завдання,поставленого журналістом,розрізняють інтерв”ю-думку (висловлювання з якогось приводу) та інтерв”ю-факт (повідомлення про щось відоме даній особі).
Використовують жанр інтерв”ю лише тоді,інтерв”юйований своїм виступом підтримує якусь громадську компанію,якщо дане питання стоїть в центрі уваги багатьох людей і слід з”ясувати їхні погляди.
Інтерв”юйовані традиційні діляться на три категорії
1) політичні та громадські діячі,спеціалісти та інші люди,що мають специфічні знання у якійсь конкретній галузі, їх інтерв”юють,щоб узнати щось
2) знаменитості,яких інтерв”юють для того,щоб подробиці їх життя і діяльності стали відомі багатьом
3) звичайні люди, з якими ми зустрічаємось щодня, у яких беруть інтерв”ю,щоб з”ясувати громадську думку про ту чи іншу подію.
Мета інтерв”ю з першою та другою категорією до певної міри перехрещується – як правило, відомі особистості це й глибоко поінформовані люди.
В ідеалі інтерв”ю на екрані (окрім офіційного) повинно мати вигляд невимошеної розмови двох людей. Один з них просто знає більше про щось. І ці знання цікаві не лише цим двом, але й ще для багатьох.
Однак, в залежності від завдань, бувають різні види інтерв”ю.
Протокольне інтерв”ю.Отримання офіційних роз”яснень з питань,скажімо,політики. Інтерв”юйована особа – офіційна особа.
Інформаційне інтерв”ю. Мета – отримання певної інформації (інтерв”ю-думка,інтерв”ю-факт). Відповіді не є офіціною заявою,тому тон розмови близький до звичайного, можливо,емоційно забарвлений. Входить до складу інформаційно-публіцистичних програм.
Інтерв”ю-портрет. Особливий різновид. Мета – розкриття особистості,виявлення внутрішньої суті людини. Емоції,неочікуванні запитання і т.і. Часто – це нарис.
Проблемне інтерв”ю. Або ж дискусія. Ставить завданням з”ясувати різні точки зору або шляхи вирішення проблеми.
Інтерв”ю-анкета (бліц) проводиться як опитування думок у різних людей,що не вступають в контакт один з одним. Зазвичай – серія інтерв”ю.
Йдучи на інтерв”ю до випалкових людей,журналіст уявляє собі умовну “модель” сукупності тих,кого він має опитати, і характер їхніх відповідей – так би мовити, “віяло думок”,досить типове на даний час.Як і завжди на телебаченні,сценарна підготовка співіснує з імпровізацією при здійсненні задуму. Проте,інтерв”ю-анкета може стати не лише основою “прохідного” інформаційного сюжету, але й ефектним “ходом” серйозного публіцистичного фільму. Найпростіші запитання, а відповіді відверті і нестандартні, інколи відповідь дається без слів,ціла гама почуттів прочитується в обличчях. В цьому неабиякі можливості простого,на перший погляд,жанрового різновиду телеінтерв”ю.
Зовні дуже простим уявляється протокольне інтерв”ю. Журналіст ставить запитання,нерідко попередньо погоджені,композиційно ні як не зв”язані.Щось перепитувати,уточнювати не прийнято. Офіційна особа дає офційні відповіді. Оце і все. Але як часто досвідчені журналісти ( а іншим і не доручають брати інтерв”ю у високопоставлених осіб) потрапляють у халепу,втрачають професіональний авторитет,порушуючи “чистоту жанру” цього різновиду телевізійного інтерв”юванння. Це коли хтось спробує перетворити протокольне інтерв”ю в інтерв”ю-дискусію.
У протокольному інтерв”ю репортеру недоречно зображати невимушеність,ставити завчені запитання,ніби-то підшукуючи слова. Тим більш,недоречно дійсно шукати потрібні слова під час офіційного інтерв”ю,не підготувавшись до нього попередньо. А вже висловлювати власну думку у протокольному інтерв”ю – повна безтактність.
Інформаційне інтерв”ю
Це – найбільш розповсюджена форма екранного діалога. У всякому разі,в інформаційних випусках абсолютна більшість зустрічь журналістів з їхніми співрозмовниками відбувається з метою отримання конкретних відомостей від людини,що володіє необхідною інформацією. Найчастіше такі інтерв”ю виконують два взаємопов”язані завдання: отримання суспільно-значимої інформації плюс виявлення деяких особливостей особи носія цієї інформації.
На відміну від інтерв”ю-анкети,де всім ставлять однакові запитання, в хорошому інформаційному інтерв”ю кожне запитання індивізульовано розраховане саме на ту людину,з якою у даному кокретному випадку розмовляє журналіст. Інколи наївні запитання типу: “розкажіть,будь ласка,щось про…” – свідоцтво неготовності журналіста. Треба пам”ятати,що інформаційне інтерв”ю для журналіста необов”язково отримання абсолютно нових для нього відомостей.Професіонал,як правило,знає,що отримає у відповідь, і чітко,продумано веде розмову. Це аж ні як не означає,що співрозмовники до зйомки обговорили всі запитання,які буде поставлено. Екранні запитання ніколи,ні за яких обставин, під час підготовки інформаційних інтерв”ю,не повідомляються .Принаймні у таких формулюваннях, у яких вони звучать у кадрі. Інакше буде втрачений елемент імпровізаційності,феномен народжуваного на очах глядачів слова, без чого телеінтерв”ю втрачає аромат нового,безпосередньості, вкрай необхідних для повноцінного глядацького сприйняття.
Портретне інтерв”ю
Воно так відрізняється від виступу людини на екрані, як фото на паспорт відрізняється від твору фотохудожника,хоча на знімку одна й та ж людина.
Портретне інтерв”ю може бути головною складовою фільма-нариса – твору телемистецтва, здійсненного за особливими законами естетичного освоювання дійсності. Такий телепортрет багатомірний. Герой може постати перед глядачем у своїх стосунках з іншими людьми, у протистоянні одвічним проблемам битія, у моральних пошуках або утвердженнях принципів, у які він вірить,які видаються йому одвічними. Людина в інтерв”ю може говорити не про себе, але в цьому теж відобразиться його особистість,система поглядів та цінностей,якими вона кеується. Телевізійна практика знає випадки,коли жанр портретного інтерв”ю ставав своєрідним документом часу,малював образ не лише однієї людини, але й цілого покління.
Власне,текст як такий, не дає повної уяви про характер людини,найважливіше тут – непідробні емоції героїв, та,так звана,невербальна інформація,яка примушує вдивлятися в обличчя на екрані,співчувати учасникам передачі. Такі можливості жанру портретного інтерв”ю,де йдеться,як правило,про глибоко особисте,але через нього стають зрозумілими соціальні закономірності.
Проблемне інтерв”ю
Тут передбачено іншу тональність розмови,відкриту публічність, неприховану присутність телекамери. Якщо в портретному інтерв”ю ( та й в інших різновидах – теж) журналіст-шукач різного роду відомостей,то в проблемному він нерідко заявляє і про свою точку зору. Позиція журналіста в цьому випадку слугує деяким активізуючим началом спільного пошуку істини в інтересах суспільства,на очах у телеглядачів, у відповідності із демократичними принципами обговорення важливих питань,які стосуються усіх і кожного.Зрозуміло,досить рідко журналісту вдається,так би мовити, поставити крапку на тій чи іншій проблемі. Важливо,що проблемне інтерв”ю, як і інший твір публіцистики,сприяє формуванню громадської думки з тієї чи іншої проблеми, виявляє різні її аспекти,закликає до пактичних дій.
Проблемне інтерв”ю розробляється журналістом як шахова партія гросмейтером. Автор наперед продумує основні тези бесіди, вибудовує на папері драматургію майбутньої передачі: свої запитання та можливі відповіді на них,варіанти реакції співрозмовника та власні еакції. Для цього,як правило,використовується великий фактичний матеріал: власні спостереження,статистика,висловлювання відомих людей,приклади з літератури,документи. Поряд з логічними доказами,можлива аргументація,розрахована на емоційну реакцію співрозмовника та глядачів.
reporto (передавати). Виник термін в середині ХІХ століття, але, зрозуиіло, і до утвердження власне терміну “репортаж” та його появи у періодичній пресі зустрічалися повідомлення,що мали деякі елементи репортажу. Однак потрібні були роки й роки,перш ніж репортаж набув якостей самостійного жанру і з”явилася професія репортера, тобто “того,хто повідомляє новини”, своєрідного посередника між аудиторією та подією.Більше того,наша журналістика деякий час майже втратила репортаж,так би мовити, у “чистому вигляді”,але тепер знову репортаж знову став лідером пактично в усіх засобах масової інформації і відродженню його авторитету,безумовно, сприяло телебачення.
Таким чином, репортаж – жанр журналістики, що оперативно повідомляє для преси, радіо, телебачення про певну подію, очевидцем чи учасником якої є кореспондент. Особливо слід відзначити останню обставину, бо повідомлення новин є метою й інших інформаційних жанрів. Але в репортажі на перший план виходить особистністне сприйняття події,явища,відбір фактів автором репортажу,що не протирічить об”єктивності цього інформаційного жанру.
В газеті і на радіо репортер повинен словами “намалювати” подію, тому описувальна функція – головне у творчій роботі газетного та радіорепортера. Зовсім інакше працює репортер на телебаченні. Телекамери спостерігають саме життя, репортер бачить подію очима телеглядача (точніше, телеглядачі бачать подію очима оператора і репортера). Оскільки описувальна функція здійснюється камерами,репортеру залишаються закадрові пояснення, розповідь про неочевидні обставини того, що відбувається. Отже, немає протиріччя в тому, що,з одного боку, телерепортаж відображаєє життя у формах самого життя, тобто, максимально наближений до реальної дійсності, об’єктивний у суті своїй, з іншого боку,сутт”євою рисою жанру стає те,що суб”єктивне сприйняття події репортером виходить на перший план,журналіст у більшості випадків виступає свідком, а інколи й учасником дії,що відображається. (Виключення трапляються,коли репортер веде розповідь,сидячи в студії і сппостерігаючи за дією на екрані монітора).
За способом трансляції розрізняють прямий репортаж та фіксований. Прямий репортаж транслюється в ефір в момент коли відбувається дія і здійснюється за допомогою пересвної телевізійної станції (ПТС або ПСК). В іншому випадку – через супутниковий зв”язок – передавальна станція на місці події – супутник – приймальна станція – телестудія – телеефір – телевізор – глядач.
Якщо ж показати подію в момент,коли вона відбувається, у реальному часі,її фіксують.
За способом фіксації репортажі називаються: відео-,кіно- та фоторепортажами.Тобто, сьогодні на телебаченні використовуються всі відомі способи фіксації. При чому якщо раніше вибір фіксації залежав переважно від можливостей матеріально-технічної бази студії,то сьогодні вже можна говорити про естетичні особливості різних способів фіксації.Не названо ще один,найдавніший спосіб фіксації зображення – мальований. Але хіба не передають американські телестудії серії малюнків (мальований репортаж) із залу суду,куди вхід з теле- та фотоапаратурою заборонено…
Особливості звукового супроводу дозволяють говорити про два різновиди телерепортажу: синхронний (термін виник під час появи на телебаченні синхронних камер,що дозволяють одночасно фіксувати зображення та звук,а отже,забеспечувати на екрані співпадіння вимовлених слів з артикуляцією людини,що говорить), це репортаж,що містить природні шуми події та голоси її учасників, німий (так говорять телепрактики,маючи на увазі відсутність звукового супроводу з місця події): закадровий текст читає теледиктор і слід сказати,що такий різновид репортажу, практично,зникає зефіру.
Однак,не можна заперечувати,що й у цього різновиду телерепортажу є своя сфера застосування,яку можна сформулювати як граничну офіційність повідомлення.
До типологічних особливостей репортажів відноситься і їхній поділ на подієві,тематичні та постановочні.
У першому випадку йдеться про показ реальної події,що відбувається незалежно від репортера,завдання якого – по можливості точно і досить детально поінформувати про це.
В тематичному репортажі автор-журналіст підбирає об”єкт показу та події,які там відбуваються у відповідності з вибраною темою заданої ідеєю телевізійного твору.
І,нарешті, в, як його умовно називають, постановочному репортажі журналіст відверто виступає організатором події. Подібна організація може бути цікавою і корисною, а може – поганою та непрофесійною.
Але про все по порядку.
Перша,початкова форма використання репортажа може бути названа некоментованим показом,або трансляцією події ( в прямому ефірі або в запису).
Некоментований репортаж (або трансляція) використовується в прямому ефірі при показі найважливіших суспільно-політичних або культурних подій,де інтерес для глядачів являє все,що відбувається, без будь-яких виключень. Сюди відносять такі,що мають важливе значення, засідання вищих законодавчих органів країни, прес-конференції вітчизняних та зарубіжних державних діячів,що мають загальний інтерес,спортивні події,де коментар зведено до мінімума. Нарешті трансляції деяких концертів,спектаклів деякою мірою відповідають жанру некоментованого телевізійного репортажа.
У коментованому репортажі активно діючою фігурою поряд з операторами,режисером,звуковиками стає репортер. І хоча,як правило, протягом всією передачі він залишається за кадром, а сама подія нерідко постає перед ним на екрані монітора як результат режисерсько-операторського відбору, для глядача саме репортер як очевидець події найбільш компетентний в тому,що відбувається по той бік екрану. Репортер – це “гід” телеглядача,своїм живим,образним словом,всебічним знанням матеріалу, своїм емоційним ставленням до події,допомогає зрозуміти суть екранної дії.
У подієвому репортажі визначальним є сама подія,послідовність її розвитку.Слово репортера не організує,не веде дії,але слідкує за нею.Робота репортера ,який веде закадровий коментар,складна і відповідальна. Він не має можливості,як газетчик, розмірковувати над кожним словом,кожною фразою,далі перечитати свій матеріал, відредагувати, “виправити” його. Ведучи передачу “по живому”,він часто зтикається з неочікуваними ситуаціями,знаходячись нерідко в тій же ситуації,що й глядач,точно так дивуючись, точно так “вболіваючи”, як ті,що сидять біля телевізора. Підготовка до репортажа зводиться до збору попередніх відомостей про майбутню подію,написанню “заготовок”,де були б і яскравий образ та дотепна фраза.
Подія недоторкана. На неї можна дивитись,у неї можна вдивлятись,але змінити,адресуючи її глядачу,не можна. Підкоряючись лише власній логці, в реальному часі й просторі,вона тече перед об’єктивами і мікрофонами, телевізійної техніки. Але за кадром йде напружена,чітко злагоджена робота, мало залежна від того,йдуть кадри в ефір чи безпосередньо чи фіксуються на магнітну плівку. Оператор біля камери,режисер,що веде монтаж,виділяє якісь деталі, прибирає “зайве” – з тим,щоб глядач у кінцевому результаті побачив своєрідну видовищно-звукову інтерпретацію події.
Тематичний (його ще називають “оглядовий”, а інколи – проблемний) репортаж пов”язаний найчастіше з показом цікавої для глядача дії,що відбувається регулярно. Це може бути репортаж з вулиць міста про стан дорожного руху або торгівлі,репортаж з майстерні художника,з цеху заводу або з балетного класу і т.п. Подією в таких випадках можна вважати сам приїзд телегрупи на об”єкт,сам факт показу буденного життя.
Такий репортаж вимагає грунтовної сценарної підготовки,визначення ключових моментів дії та послідовності показу. Слово репортера стає учасником дії і веде за собою режисуру ( у випадку прямого ефіру), репортер є одночасно допитливим екскурсантом (на об”єкті) та почасти екскурсоводом (для глядача),не підміняючи,проте,тих,хто працює тут постійно і може дати більш глибокі та цікаві відомості. Роль репортера – втілити всю інформацію в популярну форму. Репортаж не має бути казеним. Хорошого репортера відзначає нестандартний погляд на те,що відбувається, вміння підмітити в ньому цікаві для всіх подробиці.
Нарешті,тележурналіст може сам змодулювати подію. Цей метод отримав назву “зпровокована ситуація”. Точніше було б говорити про ситуцію…”зпроектовану” журналістом. Адже провокація – виклик до дії, яка може мати важкі наслідки для провокатора, а в репортажі це неприпустимо. Передбачається лише природня реакція людей на ті чи інші запропоновані