Християнські основи журналістики

Автор: Павло Александров.

Вступ

У нинішню епоху інформаційних війн засоби масової інформації стають потужною силою, яка здатна переважати над виконавчою, законодавчою і судовою владами. І оскільки сьогодні ЗМІ здатні маніпулювати масовою свідомістю і диктувати свою політику, дедалі гострішим стає питання: ким обрана четверта влада, кому підзвітна і яких моральних норм повинна дотримуватися?

Незважаючи на всю складність формування журналістської деонтології, можна з упевненістю ствердити, що критерії відповідальності журналіста знаходяться, передусім, в його світоглядній позиції, морально-оціночна основа якої формує власні мірила добра і зла.

Отож, особиста світоглядна основа є визначальною в діяльності журналіста, його добросовісності та відповідальності. Адже якщо оперувати трансцендентними категоріями, то навряд чи знайдеться журналіст, який відверто скаже, що служить злу. В Україні працює чимало журналістів, які намагаються жити за найвищими стандартами чесності, але не завжди в їхній праці можна побачити добрі плоди. Виправдовуючи свою недобросовісність, можна звинуватити жорсткий диктат ринку, адміністративний тиск на вільну пресу, авторитарний режим тощо. Проте найглибша причина аморалізації медіа лежить не в економічній моделі країни чи політичному режимі, а в моральній основі журналістики. Бо ж, яким би чесним і порядним не був журналіст, коли в корінні його фаху лежить хибна система цінностей, то хіба здатен він бути тим місіонером моралі, проповідником праведності, яких так потребує наше суспільство. Хіба зможе підняти інтелектуальну, моральну, культурну, цивілізаційну планку буття нації?

Сумним фактом є те, що журналістика в Україні відходить від своїх завдань, стає залежною від грошових мішків, політизується і монополізується окремими особами, і як наслідок, втрачає свою моральну суть. На думку автора цієї праці, такі тенденції відчуватимуться й надалі, дедалі гостріше та болісніше, якщо основи сучасної журналістської освіти не будуть істотно змінені.

В світлі цього завдання необхідним є вивчення християнських основ журналістики як фундаментальної бази для формування журналістської деонтології. В Україні протягом 70-ти років панування антихристиянської ідеології ця тема не тільки не розроблялася, а й усіляко замовчувалася. Водночас, радянська журналістська наука з особливою пильністю стежила за розвитком тогочасних зарубіжних релігійних медіа, аналізуючи їх з погляду глобального ідеологічного протистояння.

Незважаючи на проголошену релігійну свободу після розвалу СРСР, і 12 років незалежності тема християнських основ журналістики в Україні досліджена дуже поверхово. У висвітленні цієї проблематики українські дослідники найчастіше обмежуються питаннями загальнолюдських, дуже розмитих морально-етичних норм, правил, принципів, які, зрештою, мало у чому розходяться з ідеями світського гуманізму. Відсутність конкретики в цих дослідах та нерозуміння того, чим християнські моральні норми відрізняються від світсько-гуманістичних, – відкидають християнську журналістику на узбіччя сучасної журналістської науки. Розгляд християнських основ як атрибуту лишень журналістики церковної, звужує поняття християнської журналістики, не дозволяє їй зайняти поважне місце у сфері освіти і науки.

Відтак, формування цілісної християнської основи журналістики – кропітка праця не тільки релігійних діячів та церковних газет, але й усіх тих журналістів, які стоять на оціночно-ідеологічних принципах певної християнської конфесії та мають релігійний підхід до висвітлення різних суспільних тем.

Одразу відкинемо тезу про ідеологічний нейтралітет журналістики. Як гуманітарну, суспільствознавчу дисципліну, ми не можемо розглядати її, не враховуючи її ідеологічного насичення, яке частково або повністю формує моральний і духовний світ журналіста як особи. До того ж, окрім університетської системи освіти, ідеологічний вплив здійснюють самі ЗМІ, на прикладі яких вчиться майбутній журналіст.

Праця “Християнські основи журналістики” торкається таких питань:

1.  Історичний розвиток гуманізму як моральної основи сучасної журналістської освіти.

2.  Порівняльний аналіз гуманістичної та християнської основ журналістики.

3.  Роль і місце християнської журналістики в житті суспільства.

4.  Тенденції розвитку інформаційного світу.

5.  Методологія християнської журналістики.

6.  Соціальні функції християнської журналістики.

7.  Перспективи розвитку християнської журналістики.

Висвітлення цих питань в нашому дослідження аж ніяк не є вичерпним і кожне з них потребує глибшого дослідження. Одне із завдань цієї праці – заохотити дослідників приділити більше уваги теорії християнських основ журналістики, розробити методологічну концепцію роботи журналістів-християн.

У наступному розділі, в контексті розвитку європейської моделі журналістики як науки, ми розглянемо її дві діаметрально протилежні філософські основи: гуманістичну і християнську. Одразу уточнімо терміни: гуманізм ми розглядаємо як систему цінностей, моральних норм і правил, які почали своє формування в епоху Відродження і були розвинені просвітниками, раціоналістами тощо. Християнську основу ми розглянемо як систему цінностей, першоджерелом якої було вчення Ісуса Христа і продовжено християнськими мислителями, починаючи від ранніх Отців Церкви і донині. Термін “християнська журналістика” в цій праці вживається не тільки у значенні журналістики церковної, але й усіх тих журналістських напрямів, що грунтуються на християнській основі. Загалом, можна сказати, що християнська журналістика – це християнські основи журналістики у практичному застосуванні.

Необхідність порівняння гуманістичної та християнської шкіл полягає в тому, щоб зобразити, наскільки далекими від євангельського світобачення є філософські основи сучасної журналістської освіти і показово-наслідувальний вплив більшості українських ЗМІ. Також це порівняння допоможе зрозуміти причини низьких моральних якостей багатьох журналістів, змусить замислитися над сучасними тенденціями розвитку інформаційного світу.

Гуманізм і християнство в журналістиці

Гуманістичну основу журналістики, яку нині викладають у вищих навчальних закладах України формували не одне століття. Свій початок вона бере з філософії давньогрецьких мислителів Геракліта і Протагора, суть якої якнайкраще відображається в їхніх крилатих висловах: “все тече, все змінюється”, “неможливо ввійти в одну річку двічі” і “людина є мірою всіх речей”. Ці три тези яскраво змальовують сутність гуманістичної філософії: усе в світі є відносним, не існує моральних чи правових абсолютів, людина є найвищим авторитетом у всесвіті. Яким чином це мислення вплинуло на світогляд Європи, а згодом на принципи сучасної цивілізації, – це саме те питання, яке потребує окремого дослідження.

Досліджуючи коріння античного гуманізму, необхідно звернути увагу на ідеологічне підгрунтя давньогрецьких філософів. Як бачимо з міфології, грецькі боги представляли всі моральні вади людства: заздрість, перелюб, зраду, розбещеність, підступ, помсту (наприклад: бог Кротос оскопляє свого батька Урана, щоб зупинити його плодючість, а сам пожирає своїх дітей, громовержець Зевс постійно зраджує дружині Гері, викрадає і гвалтує доньку фінікійського царя Агенора Європу і т.ін.). В пізніших міфах греки витворили героїв, в житті яких боги відігравали лише другорядну роль (Геракл, Тезей, Одісей тощо). У відносинах між людьми і богами не існувало чіткого морального кодексу. Це змушувало людину бути своїм власним богом і встановлювати власний моральний закон. Люди стають сміливішими, починають воювати з богами, зростає їхня самостійність у відносинах з вищими істотами.

Відомий англійський теолог Дерек Прінс, який досліджував першоджерела західноєвропейського гуманізму в античній міфології і філософії, робить цікавий висновок: “Гуманізм – це заперечення будь-якої сили чи моральної цінності, які є вищими за людські цінності; відкинення релігії на користь віри в розвиток людства лише власними силами. Гуманізм не є духовно нейтральним, це усвідомлене заперечення Божої сили та влади. Це антирелігійна релігія”.

Схематично уявити історичний розвиток гуманізму можна так: на ранніх етапах історії Європи на вершині святості і могутності знаходився Вседержитель Бог, внизу – грішна людина. Походження абсолютної істини було одне – від Бога. Проте настала епоха Відродження, і людство заявило: “Подивіться, якою чудовою і могутньою є людина. Чи потрібен нам Бог?” Людство опустилося на один щабель вертикалі віри. Потім прийшла епоха Просвітництва і людина заявила ще сміливіше: “Нам не потрібен Бог”. Вольтер, Дідро, Руссо та інші речники Просвітництва оспівували геній людського розуму, який здатен знайти рішення всіх проблем людства. Мислителі вдалися до незмірно великої пихи та оманливої видимості знання, водночас осуджуючи та заперечуючи релігію. З розвитком Просвітництва мислення віри було відкинено як забобонне. Розум почав замінювати одкровення, самопізнання слугувати засобом спасіння, пропонуючи відповіді на всі питання. Філософська думка віддалилася ще на один щабель від ранньохристиянської концепції теоцентризму.

Однак в усій цій гегемонії зміцнення антропоцентризму і девальвації віри у Всемогутнього Бога тривалий час існувала істотна прогалина: мислителі Відродження і Просвітництва не могли вирішити два принципові питання: про походження Всесвіту та походження людини. І ось на зламі 19 століття виникає найважливіше за своїми наслідками явище – вчення Дарвіна. Фактично, дарвінізм заявив: “Нам не потрібен Бог, щоб пояснити, звідки ми походимо. Це зможе зробити теорія еволюції”. Теорія Дарвіна знецінила людину як боготвірний феномен і представила її як раба шлунку, прямого потомка мавпи. Пізніше Зігмунд Фройд продовжив працю Дарвіна, звівши людину переважно до статевого потягу, який підносив до політичного, мистецького і навіть релігійного рівня. Відбулося остаточне падіння вертикалі віри. Це яскраво ілюструє відомий лозунг Ніцше: “Бог помер”, яким він проголосив той факт, що концепція Бога-Творця як Особистості, яка була єдиним джерелом істини, для людства померла.

Таким чином античний гуманізм, з часів Відродження до нашого 21 століття, породив нових ідеологічних монстрів: атеїзм, матеріалізм, релятивізм, лібералізм та інші ідеології, які заперечують існування абсолютної істини, абсолютних моральних норм, натомість стверджують, що мораль існує тільки релятивна, норми якої змінюються залежно від політичних, соціальних та культурних умов. Промовистий факт: якщо століття тому Оскара Уайльда засудили і ув’язнили за гомосексуалізм, то нині західний журналіст ризикує сам сісти на лаву підсудних за “некоректне висловлювання проти сексуальних меншин”. Нещодавно парламент Швеції прийняв закон, який забороняє священикам публічно зачитувати 1-ий розділ Послання Апостола Павла до Римлян, де засуджується гомосексуалізм. Цілком імовірно, що в недалекому майбутньому ми побачимо ще не такі парадокси західного гуманізму.

Натомість, християнське віровчення майже не зазнавало доктринальних змін упродовж історії. Незважаючи на розкол на католицизм і православ’я в 11 ст., виникнення протестантизму в 15-му ст., християнство завжди зберігало поняття абсолютної моралі та абсолютної істини. Беручи за друковані першоджерела християнства книги Святого Письма, слід відзначити, що біблійні тексти залишаються незмінними й актуальними сьогодні як і майже 2000 років тому. За цей час Біблія пережила найрізноманітнішу і найпотужнішу критику, ніж будь яка інша книга. За словами італійського релігієзнавця, автора бестселеру “Гіпотези про Ісуса Христа”, Вітторіо Месорі, жодна інша релігійна чи філософська ідеологія не витримала би такого шквалу критики, яку пережила Біблія і християнство.

Вольтер, визначний французький антирелігійник, який помер 1778 року, казав, що за сто років по ньому християнство буде зметене з землі і стане надбанням історії. В історію пішов сам Вольтер, а через п’ятдесят років по його смерті Женевське біблійне товариство заходилося друкувати Біблію на його власному друкарському верстаті у його домі. Яка іронія історії. Це нагадує всім відомий напис в американському метрополітені:

“Бог помер”. Ніцше.

“Ніцше помер”. Бог.

Перш ніж перейти до порівняльної характеристики християнської і гуманістичної основ журналістики, важливо зазначити, що гуманізм не є притаманним лише світським виданням. Багато релігійних видань, особливо на Заході, існують на гуманістичній основі. Так само християнська основа не обмежується релігійними ЗМІ. Жанри і тематика публікацій в нашому випадку не мають значення. Щоб зі­лю­с­т­ру­ва­ти, на­скіль­ки гуманістичні корені журналістики відрізняються від християнських ско­ри­с­та­є­мо­ся по­рі­в­ня­ль­ною таб­ли­цею.

	Гуманізм	Християнство
Ідеологічна основа	Антропоцентризм	Теоцентризм
Оцінка добра і зла	особисті мірила добра і зла	біблійні мірила добра і зла
Основні суспільні цінності	права людини	моральний порядок
Форми свободи слова	необмежена свобода слова	обмежена свобода слова
Оперування словом	релятивізм істин	абсолютизм істин
Соціальна основа	лібералізм	консерватизм
Напрямок редакційної політики	комерційний прагматизм	місійний ідеалізм

Розглянемо деякі порівняння докладніше.

Тео- чи анропоцентризм?

Повторимося, що першим паростком гуманізму став девіз – “людина є мірою всіх речей”. Цим висловом людина зрікається найвищого абсолюту, нівелює поняття істини в останній інстанції, справедливого суду. Звідси тяжіння журналіста до суб’єктивності, трактування добра і зла згідно лише зі своїми переконаннями, створення нових “істин”, які би відповідали потребам сьогодення. Однак, якщо припустити, що абсолютної істини не існує, то на підставі чого можна вважати істину однієї людини істиннішою за іншу (даруйте за тавтологію)? За якими критеріями можемо оцінювати суспільні, політичні, культурні процеси?

Переорієнтація уваги на людину, де факто, є переорієнтацією на плотські поверхневі людські початки, оскільки неможливо розглядати цілісну людську свідомість без її звернення до трансцендентного, до Бога, Який в тій чи іншій мірі торкається кожного. Потяг людини до трансцендентного, до сакруму є основною складовою людської сутності: непотрібно зайвий раз доводити те, що давно доведено багатьма філософами, психологами, богословами. Той хто ігнорує бажання людини пізнати трансцендентне стає в опозицію до першочергових вимог своєї людської природи й уярмлює самого себе, нищить у собі та в інших природню потребу духовного зростання.

У християнській основі лежить теоцентризм – Бог є у центрі усього, Христос є мірою всіх речей. Біблійні принципи, які лежать у фундаменті цієї концепції є усталеними і незмінними з 1-го століття, відколи їх проголосив у нагірній проповіді Ісус. “…Не можна істотно описати дійсність, не враховуючи теологічного виміру” – слушно зауважив Папа Іван Павло ІІ в листопаді 1980 року під час промови в Мюнхені.

Мораль, встановлена Ісусом, та її роз’яснення у Посланнях Нового Завіту становлять усталену модель для суспільства, призначену на всі віки. Ця мораль не є диктатом згори, оскільки не протирічить людській природі, а навпаки, гармонійно скеровує людину в русло її істинної сутності, щоби людина не діяла всупереч власної природи. Християнська мораль яскраво протирічить іншим релігійним, а також окультним етикам, які переповнені різними заборонами та забобонами, що викликають протест внутрішньої природи та здорового глузду. Позбавлене нормативних вимог і складних ритуалів, Ісусове Слово грунтується на любові до Бога та ближнього, визначається простотою і легкою адаптацією до життя віруючого, є сукупністю Божих дарів для людини.

Людина як хто?

У гуманістичній журналістиці людина розглядається як соціальна одиниця, частинка суспільства. Залежно від своєї поведінки вона є або корисною для соціуму, або ж нікчема, негідник, “відходи суспільства”. Зрештою, порушуються права людини, які так голосно проповідує гуманізм. Це яскраво спостерігається у пресі, коли журналіст оголошує підсудного негідником, покидьком, сволотою, ще до вироку суду, вживає образливі слова на адресу політиків, державних діячів, акторів тощо.

У християнстві людина – це боготвірний феномен, найвище Боже творіння. Тому і ставлення до неї є вищим ніж в антропоцентричному гуманізмі. Вже згадуваний нами релігієзнавець Вітторіо Месорі висвітлює цю ідею так: “Якщо Бог був тільки найдосконалішим єством, тоді ніхто не міг перешкодити топтати оте не дуже досконале єство, яким є людина. Але, якщо Бог став людиною, якщо він народився дитиною, якщо бавився у поросі палестинських доріг, тоді вже неможливо дати ляпаса людині, не давши при цьому ляпаса і самому Богові”.

З огляду на це, журналіст має старатися не показувати негативні якості об’єкта критики, а більше відтворювати його позитивні якості, акцентуючи увагу на тому, що в цій людині є гідним, що служить ідеалам добра і допомоги ближньому, дотримуватися поваги до оточуючого як того, хто є створеним Богом. Справедлива критика не може містити образливих закидів і слів, що принижують людську гідність, якщо її метою є зміна ситуації на краще та усвідомлення критикованою особою своєї помилки. Найкращий засіб як уникнути негідної критики людини – керуватися “золотим правилом” Ісуса Христа: “І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви” (Луки 6;31). Вічною проблемою людства є те, що ми судимо один про одного за поведінкою, тоді як Бог судить за станом серця (Євр. 4;12-13). Тому, оцінюючи ту чи іншу особу, журналіст не має права виступати суддею; його вирок ніколи не буде об’єктивним.

В 1984 році Папа Іван Павло ІІ звернувся до працівників ЗМІ на всіх континентах, даючи моральні настанови у висвітленні людського життя:

“Не зображайте людину спотвореною та здеформованою, людину, яка заперечує правдиві цінності!

Надавайте значення трансцендентному, тому, що робить людину гідною!

Не нехтуйте релігійними вартостями і не насміхайтеся над ними, не інтерпретуйте їх на основі ідеологічних схем!

Не згіршуйте інших!”

Права та обов’язки

Наступною ознакою гуманістичної журналістики є переважання прав людини над обов’язками. В сучасних мас-медіа дуже часто чуємо про наші права і лише зрідка про обов’язки. Таким чином концепція прав розглядається автономно, залишаючи людину поза контекстом. Зміщення акцентів на права  в кінцевому результаті призводить до виникнення в людській свідомості “ідеї необмежених прав”, яка втілюється у крилатих висловах молодого покоління: “в житті треба спробувати все”, “вживати чи не вживати наркотики це моє особисте право” і т. ін. “Якщо Бога немає – усе дозволено!” – понад сто років тому зробив висновок Достоєвський.

Наслідки оспівування журналістами прав людини – розхитування традиційних моральних устоїв, спостерігаємо в країнах Європейського Союзу. Західні журналісти, вихідці із гуманістичної школи журналістики, домоглися всіх умов для розтління і морального руйнування суспільства: дозволу на проведення парадів геїв та лесбіянок вулицями столиці, легалізації наркотиків, евтаназії, проституції, клубів найрізноманітніших сексуальних збочень, викладанню в школах окультизму та правил “безпечного” сексу, одностатевих шлюбів, прав гомосексуалістів на усиновлення дітей і т.і. Процес триває. Інтеграція країн східної Європи до Євросоюзу, яка передбачає не тільки адаптацію законодаства та економіки країн-кандидатів до стандартів ЄС, але й переоцінку культурно-освітніх напрямів, де факто, означає зближення суспільної моралі з нормами країн Заходу. Те, що сьогодні існує в Бельгії, Франції, Швеції, Нідерландах, поступово наближається до кордонів України: “адаптуються” найближчі сусіди Угорщина, Румунія, Болгарія.

Згідно з християнською концепцією прав та обов’язків людина є обмеженою у своїх правах: вона не має права вживати наркотики, не має права напиватися, курити, казати неправду, чинити перелюб тощо. Чому? Тому що Святе Письмо говорить чітко і безапеляційно: “Хіба ви не знаєте, що неправедні не вспадкують Божого Царства? Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники, ні злодії, ні користолюбці, ні п’яниці, ні злоріки, ні хижаки – Царства Божого не вспадкують вони!” (1Кор.6;9-10). Зрозуміло чому християнська система цінностей в основу сучасної журналістики не вписується.

Свобода слова

Цей пункт є найбільш дискусійний. Християнська основа журналістики суперечить гуманістичному принципу повної свободи слова. У християнській основі свобода слова є обмеженою. Адже, якщо необмежена свобода слова сприяє поширенню соціальних негараздів, то чи не варто її обмежити? Зрозуміло, що не за допомогою державних органів (щось подібне було за часів СРСР), а шляхом зміни моральної основи журналістики, яку викладають в державних навчальних закладах.

“Свобода преси не повинна стати засобом знищення свободи як такої, без істини вона веде на шлях егоїзму, вульгарного релятивізму, який “найефективніше” й знищує культуру свободи – стверджує професор ЛНУ ім. І. Франка Йосип Лось. – Зокрема, в Україні, де кілька поколінь виховувалися без координуючого впливу автентичних європейських, тобто національних і християнських, культурних традицій, абсолютна більшість ЗМІ підпорядкована контролеві влади, олігархів, космополітичних груп. Відтак газети, радіо, телебачення, незважаючи на відносну свободу преси (вона є абсолютною для розтлінників свідомості!), залишаються основним засобом пропаганди, що експонує позитивний образ правлячих еліт, фальшує справжній стан речей”.

Гостра, нищівна критика політиків, державних службовців, діячів культури і мистецтва, порушення людської гідності – все це ми спостерігаємо у багатьох виданнях України сьогодні. Безліч журналістів, користуючися своєю владою, вважають що можуть говорити про все, що думається, як писав Хосе Ортега-і-Гасет, “надавати законну силу своїм кав’ярняним розмовам”. Закон про свободу совісті стає “свободою для безсовісних людей”.

Поетизація зла та зображення його місця в дійсності як всесвітньої оргії сатани стають домінуючими елементами в телепросторі та в масових виданнях, прикриваючися ширмою “об’єктивного відображення дійсності”.

Натомість християнська журналістика закликає не поранити словом жодної людини, однак благословляти усе людство. Зокрема, в документі Папської Ради з питань соціальних засобів комунікації від 4 червня 2000 року зазначено таке положення: “Критики часто відзначають поверховість і поганий смак медіа. Твердження, що медіа віддзеркалюють рівень публіки, не є виправданням; тому що медіа самі впливають на думки публіки і саме вони зобов’язані піднімати, а не опускати етичну планку. Ця проблема набуває різних форм. Замість того, щоб ретельно і правдиво пояснювати складні питання, медіа спрощують їх або ж уникають взагалі”.

У контексті сказаного, не можна не процитувати ще один вірш із Святого Письма: “Нехай жодне слово гниле не виходить із вуст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує” (Єф.4;29).

Покора чи марнославство?

Починаючи з 60-х років ХХ ст. ЗМІ на Заході були майже повністю під впливом темного боку скептицизму, як породження гуманістичної ідеї релятивних істин. Одним із наслідків філософії обожнення людини та розхитування вічних устоїв стало формування скептично-критичного мислення. Найгіршим витвором скептицизму став той, що підтримує сумніви в вічних істинах.

Скептицизм, який ставить під сумнів все, на що спрямований є найтрагічнішим. Люди, які цим займаються сконцентровані на пошуках в інших тільки поганого, тому що це так чи інакше допомагає підніматися у власних очах. Такий скептицизм лише набирає форми мудрості, але ця мудрість – з темного боку.

Нині в українських ЗМІ чутки про певних осіб поширюються як факти. Існують газети, в яких жоден номер не обходиться без критичних мудрувань, журналіст, не маючи нінайменшого уявлення про стан речей, втручається в усі сфери життя, у нього на всі речі є “власний погляд”.

Повну протилежність гуманістичній зарозумілості становить християнство. Для Ісуса блаженними були покірні, скромні, тихі, а зовсім не ті, хто будь-якими засобами здобуває собі місце під сонцем. Прикметно, що в античному світі (філософія якого в епоху Відродження стала фундаментом для нинішньої гуманістичної журналістики, як вже зазначалося вище) навіть не існувало такого лінгвістичного виразу, яким би можна було передати євангельське поняття покори. У латинській мові слово “humilitas” має інше, принижуюче значення: цим словом передавали зміст чогось низького, рабського, нешляхетного, чогось з невідомим походженням, що не має великої вартості. Лише з появою християнства це визначення набуло позитивного характеру.

Хто бо підноситься – буде впокорений, а хто впокоряється – той піднесеться (Лук.14;11).

Не робіть нічого підступом або з чванливості, але в покорі майте один одного за більшого від себе (Фил. 2;3).

А мудрість, що зверху вона, насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава (Як.3;17).

Чи не є ці слова закликом і настановою до самоцензури? 

Деякі аспекти тенденцій розвитку інформаційного світу 

Мас-медіа і сучасна філософія:

від постмодернізму до постреальності 

“Світ змінився” – так охарактеризували новий історичний період після 11 вересня 2001 року. В падінні веж Всесвітнього торгового центру аналітики вбачають кардинальну зміну політичного світоустрою та нову фазу глобального протистояння наддержав та міжнародної мережі тероризму. Але ще за десять років до цього, під час війни в Перський затоці 1991 року, змінився світ інформаційний. Операція американо-британських військ “Буря в пустелі” в Кувейті стала першою в історії телевізійною війною, яка започаткувала поділ світу на реальний і трансльований. CNN малювала війну в Перський затоці фразами на кшталт “Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі 15-ий день війни”. Жахливі реалії війни перетворилися на видовище, справжні людські трагедії – на розважальні драми. Агресивність і видовищність телепростору стали невід’ємними атрибутами нової історичної реальності, тобто псевдореальності, оскільки реальний світ, реальні людські нещастя не є видовищними. Остання війна в Іраку та її наслідки підтвердила, що за дванадцять років принципи видовищності не змінилися, а набули нових, цинічніших форм. Зрозуміло, що ці тенденції мають свою філософську основу. 

Західна культура, що наводнила наше життя після падіння “залізної завіси, принесла на територію колишнього Союзу одну з найпопулярніших культурних течій другої половини 20 ст. – постмодернізм. Загалом, постмодернізм розглядають як багатозначний комплекс філософських, пізнавальних, естетичних і науково-теоретичних уявлень, а тому постмодерними прийнято вважати культуру, літературу, мистецтво, як і в інших культурних течіях (романтизм, класицизм, модернізм тощо). В контексті нашого дослідження ми розглянемо постмодернізм в комунікативістиці.

Постмодернізм відрізняється від усіх інших течій тим, що його неможливо чітко ідентифікувати. Основними характеристиками цього напряму є відкидання будь-яких авторитетів, можливості застосування будь-яких норм в житті людини та заперечення всіх претензій на істину. Релятивістська філософія постмодернізму критикує всі теорії, мотивуючи це тим, що жодна з них не має права претендувати на істинність. Виступаючи проти існування абсолютних істин, постмодерністи обрали курс на необмежений чуттєвий гедонізм, пародію та комедійний нігілізм. Їхню творчу діяльність можна охарактеризувати як спробу осягнути світ не лише інтелектуально, а й за допомогою іронічно-розважальної чуттєвості, творячи довільну інтерпретацію суспільних явищ та текстів (в тому числі біблійних).

В постмодернізмі текст є відірваний від контексту, оскільки основний акцент робиться не на ідею твору, а на його лінгвістику. Сенсом життя в постмодернізмі вважається безкінечний рух на самореалізацію особистості, яка мусить бути повністю незалежної від навколишнього світу.

“Немає нічого нового під сонцем” – казав Еклезіяст. Основні ідеї сучасного постмодернізму можна зустріти у вченні давньогрецьких софістів. Близько 450 р. до Р.Х. софісти, тобто “вчителі мудрості”, вчили, що особисте уявлення є єдиним мірилом дійсності, об’єктивної істини не існує, а тому кожен предмет чи річ є такими, якими нам видаються. Внаслідок цього софісти надавали великого значення вмінню говорити, створювати аргументи за і проти. Зрештою вони дійшли висновку, що межі між добром і злом, справедливістю та несправедливістю повністю злилися та зникли. Проти цього напрямку виступав афінянин Сократ (469 р. до Р.Х.), який заохочував пізнати самого себе. Він вчив, що пізнання чеснот, засноване на чіткому понятті істинної сутності речей, є найвищим завданням людини.

Поняття істини, віри в Бога, спокути та багато інших втратили історичне значення для людей постмодерної культури. Християнство ігнорується, постмодерністи не вважають його поганим, а просто заперечують його претензії на абсолютну істину. Відбувається відкидання ідеалів, традицій і цінностей минулих літ, зростає відраза до прийняття християнських норм життя. Коло інтересів звужується на споживанні, задоволенні і самому процесі життя. Під впливом постмодернізму відбувається небачений зріст індустрії розваг, споживацьких інтересів, пропаганда культу тіла, плотських бажань, зовнішнього вигляду та інстинктів, великий інтерес до високих технологій. Зусилля багатьох засобів масової інформації, особливо телебачення, скеровані на те, щоб заохочувати і підтримувати людину в задоволенні її плотських початків.

Посмодерністи поділяють світ на різні групи інтересів і мислять категоріями групи, мовляв, у кожної групи своя мова, своє мислення, свої переконання. Поняття про добро і зло постмодерніста визначаються групою, з якою він себе ідентифікує. До речі, християнство постмодерністи теж опускають в ранг однієї з культур на рівні з іншими культурами.

Філософією постмодернізму зазвичай захоплюються ті, хто не зміг реалізувати себе, розчарувався в житті та перестав сприймати життя як чорно-білі смуги, стверджуючи, що насправді воно сіре. Високі комп’ютерні технології створюють віртуальну реальність для людей, переважно молодих, які не знайшли свого призначення у світі реальному.

Розвиток постмодерністичних уявлень в ЗМІ протягом останнього десятиріччя 20 ст. вплинув на виникнення нової форми журналістики – постжурналізму. Загальне визначення цього явища можна сформулювати так: постжурналізм – це процес підпорядкування “логіці мас-медіа” політичних інституцій, економіки, культури, суспільного життя, дозвілля, які медіатизуються, стають такими, якими їх хочуть бачити ЗМІ. Американські дослідники комунікативістики Джон Хармс і Девід Діккенс називають постжурналізмом явище, коли ЗМІ не відображають дійсність, а створюють її, подаючи певний образ як реальне повідомлення.

Нині інформаційний простір стає творчою рушійною силою всіх сфер суспільного життя: від переконування глядача у необхідності жувати жуйку від карієсу, до створення далекого від дійсності образу політика, що всі ми мали можливість спостерігати в передвиборних кампаніях України та Росії.

Сучасне суспільство недаремно називають інформаційним. Сьогодні людина отримує таку кількість інформації, яка в багато разів перевищує ту, якою володіли наші предки сто років тому. В одному номері газети “New York Times” міститься інформації більше ніж пересічний англієць 19-го століття знав за все своє життя. Біологічно обмежений людський розум не здатен сприймати таке інформаційне насичення, через що травмується сама особистість, коли людина вже не обтяжує себе труднощами аналізу побаченого на екрані чи причин його появи. Багаторазовий повтор новин призводить до втрати людиною почуття історичної реальності, змушує швидко забувати минуле. Рекламні ролики з модними “героями нашого часу”, оспівування кримінального світу в американських та російських телесеріалах, новини, де 90% інформації йдеться про вбивства, теракти, катастрофи, катаклізми та інші жахи створюють власний віртуальний світ, в якому живуть мільйони людей. Постає питання: якщо людина одну третину свого дня проводить біля телевізора, а другу біля комп’ютера, то наскільки адекватно вона може сприймати дійсність? Мимоволі закрадається сумнів: чи здатна людина керувати створеним нею ж візуально-віртуальним світом?

За словами американського дослідника ЗМІ Джефрі Тофлера, якщо століття тому дітей виховувала сім’я і церква, то в нинішньому інформаційному суспільстві формується нова особа: батьки не мають часу виховувати дітей, церква виховує лише ритуально, шкільне навчання не має християнської основи. Таким чином дитина виховується передусім через телевізор, біля якого проводить найбільшу кількість часу.

Проте, світ інтернету, комп’ютерних ігор та телереальність не збігаються з життєвою реальністю, вони створюють власні віртуальні світи, з власними моральними законами, власним тлумаченням добра і зла, власною модою та стилем життя. Чимало людей, особливо діти, переносять знання і стиль поведінки з віртуального світу в реальний.

На наших очах відбувається інформаційна експансія, що нівелює роль інтелекту, робить непотрібним аналітичне мислення; все подається у формі образу, який легко ковтати, над яким непотрібно думати.

В контексті поширення ідеології постмодернізму, творення постжурналізму та віртуальної реальності, журналіст-християнин повинен не тільки нести людям Божественну реальність, але й зображати її практичну дію в реальному житті, показати як діють євангельські принципи в політиці, бізнесі, мистецтві, особистому житті, у взаємовідносинах людей усіх національностей і соціальних положень. Журналістові треба постійно вчитися, як вказати правильний шлях людині в її житті, як допомогти людині зробити вибір, перед яким вона стоїть щохвилинно: що їй вчинити у певній ситуації,  як зрозуміти, що є добром і злом. Як стати жертовним для Бога, для світу, для сім’ї, як розвивати у собі подаровані Творцем якості, як не загубити їх у вирі земного буття.

На противагу постмодерністській філософії створювати якісь спеціальні методи для її викриття недоцільно: набагато краще пропагувати добре, ніж боротися з поганим. Не потрібно воювати з темрявою, коли можна ввімкнути світло! Виходячи з цієї тези, для протистояння ідеології постмодернізму та висвітлення створених нею фальш-світів журналістам варто використовувати такі принципи:

1. Роз’яснювати через ЗМІ, що абсолютні істини існують, та їх не можна ігнорувати. Скажімо, в кожній національній культурі існують принципи доброчесності, честі та гідності, мужності, які вважаються абсолютними. Схід-захід Сонця, кругообіг води в природі, сила земного тяжіння – це абсолютні істини фізичного світу, які ніким не піддаються сумніву. Зважаючи на це, непотрібно доводити існування Бога – слід говорити і писати про Нього як доконаний, достовірний факт. Істина не потребує доведень.

2. Зображувати наслідки культу розваг, споживацького мислення та поклоніння високим технологіям. Високотехнологічне суспільство неможливо захистити технологічно: хоча би на прикладі терактів 11 вересня в США та захопленні заручників на мюзиклі “Норд-Ост” в Росії.

3. Пояснювати, яким чином особистість і групи об’єднують своє життя на прикладі літературних творів та історій з реального життя, зображувати, що тільки смирення і підпорядкування людини Божій ієрархії є умовою її реалізації. 

Генезис толерантності та журналістика 

У процесі спілкування різних культур нерідко виникають протистояння світоглядних позицій. Як свідчить історія, ці протистояння можуть призвести до збройних конфліктів. Толерантність (з лат. tolerantia – терпіння, терпимість до чужих думок і вірувань) покликана запобігти ворогуванню й антагоністичному протистоянню різних особистих інтересів. Тому кожна конфліктна ситуація на світоглядному ґрунті вимагає пошуків такої міри, яка б виступала як структура діалогу.

В журналістській діяльності дотримання норм толерантності є одним з основних. Журналіст повинен враховувати об’єктивне існування плюралізму культур, способів, стилів життя, різних моделей і концепцій розуміння світу і місця людини в ньому. Загалом толерантність передбачає збереження суб’єктом комунікації своєї незалежності та ідентичності, з одного боку, повагу та сприйняття інших, з другого. Тобто журналіст має усвідомлювати і визнавати самобутність і самоцінність людини іншої культури, поважати її право вибору, право бути інакшим у своїх уподобаннях, інтересах, звичках, якщо ці права не суперечать загальнолюдським нормам поведінки і не порушують права інших.

У світі існує й інший бік толерантності, коли стираються виховні та регулятивні функції ЗМІ. Наприклад, у США та країнах західної Європи межі толерантності є дуже розмитими. Існують певні соціальні табу на критику представників національних, сексуальних, релігійних меншин, навіть, коли йдеться про їхню професійну діяльність.

Таким чином генезис толерантності  в історичному і сучасному вимірі має й іншу логіку розвитку. В постмодерністській філософії самоствердження толерантність служить своєрідним засобом самозахисту. Мовляв, “я поважаю твою думку і твоє світобачення, але в мене своє життя і свої цінності, які є не менш цінними, ніж твої”. Звичайно, якщо виходити з релятивної концепції постмодернізму, то ідея необмеженої толерантності виглядає логічною та філософськи обумовленою.

Однак, якщо дотримуватися правил вічних істин, віри в Бога та в Його Слово, то цілком правомірним є визначення певних меж толерантності. Скажімо, священик докоряє людину за гріх не тому, що йому це не подобається чи суперечить його переконанням, але тому що Бог є істиною, а гріх – ворожнечею проти Бога, проти істини. Для журналістів-християн ширма толерантності, за якою приховується гріх не повинна стати перешкодою для справедливого докору. Багато християн сьогодні не наважуються викривати гріх, оскільки “в кожного своя правда, і хто ми такі щоб нав’язувати їм свою?” Такий підхід трансформує ідею толерантності у найгірший варіант взаємоіснування християнства і світу – компроміс зі злом.

Отож толерантність, поруч із необхідною практикою уникання конфліктів, терпимого ставлення до інших культур, вірувань, образу життя, наносить відчутний удар по впливу Церкви на суспільство, зокрема на проповідь Євангелія. Зважаючи на це, журналіст-християнин, з одного боку, зобов’язаний поважати переконання та свободу вибору будь-якої людини, а з другого – покликаний відверто висловлюватися проти фальшивих цінностей секуляризованого світу. Якщо одне з найважливіших завдань християнської журналістики – привернути увагу людей з іншим світобаченням, щоб вони розглянули християнство як можливу істину для них, то обеззброївши себе беззубою ідеєю необмеженої толерантності, ми ніколи не виконаємо цієї місії.

Об’єктивна і правдива журналістика 

Незважаючи на загальноприйняте правило, що журналістика як діяльність повинна бути об’єктивною і правдивою, останнім часом усе більше відомих журналістів стверджують, що існування цих категорій є лише міфом теоретиків. Суть цих тверджень така: правдивість журналіста передбачає, що будь-яка думка може бути або істиною або хибною. Проте, оскільки істина є і філософською категорією, то цілком правдивих аналітичних оглядів і коментарів існувати не може – скільки людей, стільки і правд. Тому, на думку скептиків, в журналістській практиці правду слід сприймати лише як точність фактів, а не істинність авторських суджень.

Те саме стосується й об’єктивності. Багато журналістів, особливо на Заході, вважають, що об’єктивна, цілком незалежна від свого автора журналістика також є міфом, бо журналістам, як і всім людям, властиво мати свої упередження та пристрасті, через що абсолютна об’єктивність є недосяжною. Згідно цієї логіки, від журналістської об’єктивності залишаються лише правила зваженого підходу та дотримання етичних норм.

Якщо розглядати такі визначення об’єктивності та правдивості журналістики з точки зору філософії постмодернізму, то в їх справедливості годі сумніватися. Все в світі є відносним, кожна людина суб’єктивна, а тому ніхто не має права претендувати на істинність своїх праць.

Проте, розглядаючи ці категорії згідно християнської концепції абсолютної істини, то існування об’єктивності і правдивості у найширшому розумінні стає цілком природнім і логічно обумовленим.

Об’єктивність і правдивість в контексті християнської основи журналістики – це чітке дотримання євангельських заповідей як дороговказу в лабіринті незрозумілих подій, явищ, тенденцій в світі, вчення Ісуса Христа як їх мірило. Використання євангельських істин у своїй творчій діяльності дає всі необхідні методи оцінки будь-якого суспільного явища та його інтерпретації. Знову пригадаймо “золоте правило” Ісуса Христа: “І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви” (Луки 6;31); спробуйте знайти об’єктивніший спосіб ставлення до оточуючих! 

Маніпуляція масовою свідомістю 

Маніпуляція масовою свідомістю існувала від початку історії людства. Біблійна оповідь про спокушення змієм Адама і Єви – яскравий прообраз як людина потрапляє під маніпулятивний вплив того, хто бажає тримати її в рабстві. Сьогодні ми зустрічаємося з узаконеним створенням людини-раба, яке відбувається шляхом маніпуляції масовою свідомістю через ЗМІ.

Оксфордський словник подає термін “маніпуляція” так: 1) акт впливу на людей чи керування ними зі спритністю, особливо зі зневажливим підтекстом як приховане управління чи обробка; 2) вид застосування влади, за якою той, хто володіє нею впливає на інших.

В сучасному інформаційному світі маніпуляція масовою свідомістю через ЗМІ охоплює всі сфери людського життя. ЗМІ застосовують величезну кількість засобів і прийомів з метою переконати людей у тому, що ідеї, які їм нав’язують є слушними. Одним із видів такої маніпуляції є телереклама, яка створює потребу в певних речах, не використовуючи поважної аргументації, а діючи через привабливий вигляд.

Найбільш небезпечною є емоційна маніпуляція. Наприклад, тележурналісти звужують політику до рівня емоцій, зливаючи на глядачів потік розпачливої інформації. Сльози, відчай, гнів, погрози зображуваних людей стають потужними інструментами емоційної маніпуляції. Із практичного досвіду бачимо, що дуже легко переконати громадськість в необхідності збройної агресії проти держави, зобразивши дитину-біженця, що плаче або відчай батьків.

Фактично, безліч людей приймають помилкові рішення стосовно політичних, економічних, соціальних подій, навіть життя Церкви, під впливом емоцій, майстерно викликаних журналістами-маніпуляторами. Один телесюжет здатен викликати вибух непередбачуваних емоцій в тисячах квартир.

Англійський християнський мислитель і теоретик свободи преси Джон Мільтон, в промові до англійського парламенту казав: “Одного разу істина прийшла в світ разом зі своїм Божественним Вчителем, являючи свою досконалу форму, найчудовішу для очей. Але коли Він вознісся на небо і увійшли за Ним апостоли, тоді в ту саму мить з’явилося нечестиве покоління людей, які схопили цнотливу істину, порубали її чудове тіло на тисячу частин і розкидали на всі чотири вітри. …З тих пір засмучені друзі істини, ті, які насмілюються виступати відкрито, ходять повсюди і збирають в єдине ціле її частини, де би не знайшли їх”.

Нині маніпуляція здійснюється через відрив слова від речі, тексту від контексту. В інформаційних повідомленнях часто зустрічаємося з явищем недоінформованості – вилученням частини інформації з основного потоку, внаслідок чого створюється напівправдива, фальшива інформація. Порожня інформація не є знанням, вона не дає розуміння подій чи явища, а низка майстерно підібраних фактів підсвідомо підштовхує людину до “правильного” висновку, тобто того, який запланували маніпулятори.

Безумовно, свідомий маніпулятивний вплив вимагає великої майстерності та знань. Проте найчастіше маніпуляція має неприхований характер, коли людина відчуває на собі цей вплив. Але маніпуляція спрацьовує тільки тоді, якщо людина переходить на іншу програму дій. Якщо ж людина засумнівалася у нав’язуваних ідеях, якщо має та захищає власну духовну програму – маніпуляція не відбудеться. За принципом дії маніпуляцію можна порівняти з гіпнозом. Гіпноз вимагає повної розслабленості пацієнта: якщо людина протистоїть гіпнотичному впливу, то він не відбудеться.

Тобто маніпуляція є не насильством, а спокусою, якій можна протистояти, а можна свідомо піддатися. Багато журналістів йдуть з роботи, виходять із зони особистого комфорту через нав’язливу нечесну політику власника, щоб зберегти сумління.

Коли маніпульована людина починає відчувати себе комфортно лише під впливом маніпуляторів – це є завершальна стадія і мета маніпуляції: жуйка від карієсу додає впевненості що людина захищена від карієсу, а поливання брудом відомих людей викликає лише почуття стабільності.

Євангельські істини дають здатність віруючій людині вести конфронтацію з дійсністю протягом усього життя. Захиститися від маніпуляції мас-медіа і не стати маніпулятором, можливо лише пильнуючи власну духовну програму і не лінуватися шукати правду, як би глибоко вона не була.

Щоб зобразити, що породжує маніпулятивний вплив, наведемо для прикладу кілька індивідуальних психологічних причин, через які журналіст свідомо чи несвідомо вдається до маніпуляції:

1. Журналіст маніпулює масовою свідомістю, коли підносить свою значимість і вважає, що може досягти популярності і визнання, якщо висуватиме вимоги і критикуватиме інших, в наказовому способі долучаючи людей до своєї думки.

2. Журналіст має гіпертрофоване відчуття права вирішувати, що треба, а що не треба знати людям, вважає, що знає більше ніж аудиторія, що найбільше потрібно людям, впевнений, що люди нічого не знають з цього питання.

3. Журналіст має заздрість і страх конкуренції перед іншим виданням чи журналістом, в яких щось виходить краще. Через страх втрати популярності журналіст вдається до пошуків нових методів привернення уваги, вигадує різні “сенсації”.

4. Журналіст має схильність захищати когось, навіть, коли це призводить до порушення власних принципів. Він може сліпо захищати партію, політика, бізнесмена, священика, навіть, якщо сам знає, що об’єкта його захисту звинувачують справедливо. 

Методологія християнської журналістики 

Функції християнської журналістики 

Специфіка ЗМІ, незалежно від їхнього ідеологічного спрямування передбачає виконання соціальних функцій, в основі яких знаходяться об’єктивні потреби суспільства: забезпечення інформацією і рекламою, контроль за діяльністю влади, ідеологічний, духовний вплив тощо. Щоправда, нині реальну суть соціальних функцій зводять до підтримки і зміцнення влади тих, хто матеріально підтримує, фінансує, забезпечує технікою чи в інший спосіб редакцію, теле-радіостудію.

Традиційно ЗМІ декларують виконання таких соціальних функцій:

1.  Інформативна.

2.  Регулятивна (управлінська)

3.  Об’єднувальна (інтегруюча)

4.  Освітня.

5.  Гедоністична (розважальна, відпочинкова)

6.  Рекламна.

7.  Виховна.

Розвиток християнської журналістики не повинен обмежуватися виконанням однієї чи кількох з цих функцій, але вміло визначити пріоритети, вибрати основну, рушійну. В контексті християнських основ журналістики, спробуємо дати визначення кожній з цих функцій.

1.  Інформативна – об’єктивне, всебічне інформування про події, явища тенденції в країні та світі, їх інтерпретація та коментування за допомогою експертів або на основі власної обізнаності та компетентності. Виконання інформативної функції не обмежуються порожнім повідомленням. Християнська журналістика має стати надійним орієнтиром для тих, хто намагається розібратися у складних і неоднозначних реаліях світу. Інформування потребує коментаря компетентної особи чи кількох осіб, що є типовою ознакою якісної преси. Кожного дня слід підвищувати власну компетентність, обізнаність.

2.  Регулятивна (управлінська) – контроль за дотриманням правди і справедливості з боку всіх гілок влади на всіх рівнях, що передбачає сумлінне проведення журналістських розслідувань як альтернативного шляху пошуку правди, коли державна влада, особа чи група осіб неспроможні її знайти або не бажають її розкрити. Християнська журналістика повинна бути рупором правди: шукати правду, утверджувати правду, реалізовувати правду.

3.  Об’єднувальна (інтегруюча) – закликати і стимулювати населення до активного соціального життя, щоб залучити всі верстви населення до державотворення. Виступати у ролі миротворця, коли суспільство роз’єднане, коли йде протистояння на політичному, релігійному, національному ґрунті, акцентувати увагу громадськості на тому, що всі ми, незалежно від поглядів, настроїв і уподобань, є однією нацією, одним соціумом.

4.  Освітня – напевно є найскладнішою, оскільки передбачає перетворення інформації у знання. Інформація не допоможе людині, людині потрібні знання. Дати людині інформацію – це подарувати їй рибу, якою вона може харчуватися один день, але дати трансформовану інформацію, що перетвориться в розумі на знання – це навчити людину ловити рибу, забезпечивши її на все життя. Цей процес вимагає великої майстерності і чуйного серця, але результати виправдовують зусилля. Журналіст повинен шляхом системного дослідження й аналізу попереджувати людей про можливі негативні наслідки, постійно осмислювати політичні, наукові, економічні, соціальні процеси в крайні та в світі, щоб дати реальну картину світу та унеможливити маніпуляцію.

5.  Гедоністична (розважальна, відпочинкова) – здавалось би, позбавлена моральних ідей про вічні філософські питання, ця функція ЗМІ також необхідна соціуму. Кожна особа має психологічну потребу в розумовому відпочинку, відновленні душевних і певною мірою фізичних сил – тобто короткочасному свідомому усуненні від повсякденного розв’язування різноманітних проблем. Необхідність існування розважальної журналістики сьогодні не викликає заперечень. Засмучує низький рівень етичності авторів розважальних матеріалів, який присутній навіть в релігійних виданнях. Журналісти не усвідомлюють, що подаючи анекдоти “про чоловіка і дружину” тим самим підривають інститут сім’ї, принижують та опошлюють сімейні стосунки. При активному використанні “приколів”, не обмежених етичними рамками, ми ризикуємо отримати вкрай бульваризовану пресу, в якій, потураючи читацьким потребам “веселого”, будуть застосовуватися навіть заборонені з точки зору моралі слова. Уникнути справдження такої перспективи можна за умови, якщо ми не перетворюватимо розважальні матеріали на засіб пізнання дійсності, а головне – здійснюватимо розважальну функцію без найменших порушень етичного обов’язку, яким би вимогливим він не був.

6.  Рекламна – чесне і добросовісне подання рекламних матеріалів, що не опускаються нижче встановленої редакцією етичної та естетичної ланки, які не спрямовані на схвалення людини у задоволенні її низьких початків, на розбещення та аморалізацію людини. Реклама повинна стати джерелом корисної інформації, дзеркалом якісного економічного і соціального поступу, допомогою в професійній орієнтації, завдяки якій, людина дізнаватиметься про те, що насправді є важливим і актуальним.

7.  Виховна – на цій, найвідповідальнішій функції журналістики зупинимося докладніше. Зміна морально-ціннісних орієнтацій сучасної журналістики, викликана масштабними деформаціями суспільної моралі, не могла не позначитися на перерозподілі виконуваних нею функцій. Вчити, виховувати, виявляти турботу про пересічну людину, подаючи їй виважену, об’єктивну і правдиву інформацію, глибоку аналітику фактів і явищ, більшість сучасних ЗМІ не вважають своїм основним призначенням. Це вважається не актуальним і не модним, і до того ж вимагає значних інтелектуальних і професійних зусиль. Відмовляючись від виховної функції, журналісти зводять завдання мас-медіа до інформування населення, замість глибокої аналітики вживають іронічно-саркастичні “приколи”, створюють в аудиторії емоційне задоволення від отриманих відомостей. В результаті політику перетворюють на клоунаду, трагедії на видовище, релігію на фарс, – усе має розважати аудиторію!

“Журналісти не повинні намагатися змінити світ, – стверджує Майкл Гартнер, колишній головний редактор і співвласник американської “Дейлі Трибьюн”. – Якщо ви хочете займатися цим, станьте матір’ю, вчителем чи політиком. Журналіст же має вивчати, пояснювати і розкривати світ”.

“Наш професійний (журналістський) обов’язок – повідомляти, а не вчити. Вчитель – це вже інша професія – вважає Олександр Народецький, директор української служби “Радіо Свобода” в Празі.

З цих досить поширених переконань бачимо, що інформативна функція дедалі більше домінує над виховною, а то й взагалі витісняє її з журналістського фаху. Брак інформації вважається основною проблемою інформаційного простору країни. Думку американського дослідника мас-медіа Нейла Постмана про те, що брак чи наявність інформації насправді не впливає на вирішення насущних проблем, вважають хибною і, як мінімум, неактуальною.

“Зв’язок між інформацією та дією розірваний. Інформація стала предметом ужитку, який можна купити й продати, використати як форму розваги, або ж носити як убрання задля підвищення престижу, – стверджував Постман у 1999 році. – Вона приходить безоглядно, ні на кого зокрема не спрямована, не пов’язана з корисністю; ми пересичені інформацією, тонемо в ній, не маємо над нею контролю, не знаємо, що з нею робити.

Є дві причини, через які ми не знаємо, що з нею робити. По-перше, ми вже не маємо цілісної концепції самих себе і всесвіту, наших взаємних стосунків і наших стосунків зі світом. Ми вже не знаємо, як знали в середні віки, звідки ми прийшли, куди йдемо і навіщо. Тобто, ми не знаємо, яка інформація потрібна, а яка не потрібна для нашого життя. По-друге, ми спрямували всю нашу енергію та інтелект на видумування машинерії, яка лише збільшує наш запас інформації. Як наслідок, наші укріплення проти інформаційного пересичення впали, наш інформаційний імунітет не спрацьовує. Ми не знаємо, як фільтрувати інформацію, не знаємо, як її зменшити, не знаємо, як її використати. Ми страждаємо від своєрідного культурного СНІДу”.

“Але зараз я би хотів поставити кілька інших запитань, на мою думку, ще доречніших – продовжує Постман. – Чи Ірак окупував Кувейт через брак інформації? Якби між Іраком і США виникла жахлива війна, чи сталося б це через брак інформації? Якщо в Ефіопії діти помирають з голоду, то чи це відбувається через брак інформації? Чи расизм у південній Африці існує через брак інформації? Якщо злочинці вештаються вулицями Нью-Йорка, то чи роблять вони це через брак інформації?

Або звернімося до випадків, що стосуються особистого життя: якщо ви і ваша дружина будете нещасливі разом і ваш шлюб закінчиться розлученням, то чи це станеться через брак інформації? Якщо ваші діти будуть погано поводитись і ганьбитимуть вашу родину, то чи це станеться через брак інформації? Якщо у когось із ваших родичів буде нервовий зрив, то чи це станеться через брак інформації?”.

Особливо хочеться звернути увагу на одне запитання, яке Постман ставить у вищенаведеному уривку. “Якби між Іраком і США виникла жахлива війна, чи сталося б це через брак інформації?” – як пророче звучать його слова у світлі іракських подій 2003 року! Війна сталася не через брак інформації про наявність зброї масового ураження в арсеналах Хусейна; вона не могла не статися, оскільки адміністрація США переслідувала зовсім інші цілі.

Функції гуманістичної та християнської журналістики

	Гуманістична основа	Християнська основа
Основні соціальні функції	Інформативна, гедоністична	Освітня, виховна
Редакційний зміст	Визначається попитом аудиторії	Визначається реальними потребами суспільства
Етичні принципи	Загальнолюдські або особисті переконання	Християнські доктрини
Соціальна орієнтація	Задоволення смаків аудиторії	Формування смаків аудиторії

 Сьогодні на багатьох прикладах спостерігаємо, що інформаційне перенасичення призвело до розгубленості особи перед явищами. Зникла чітка ієрархія в інформаційних потребах суспільства, журналісти перестали відокремлювати добро від зла і в філософському і в буденному сенсі.

Деякі дослідники цілком доречно вважають перших Апостолів Христа першими публіцистами. Важко уявити на кого би перетворилися Апостоли, якби вони інформували людей про Євангелію, а не проповідували її, не вчили і не виховували би навернених.

Хибною тезою, в якій дехто вбачає взірець діалектичної мудрості, є вислів “хто володіє інформацією – володіє світом”. Навіть найточніша інформація про кількість наркоманів в країні, їх стан і мотиви, не допоможе жодному з них. Інформація про злочини найвищих посадових осіб не поставить їх на лаву підсудних, інформація про злочинний режим не змінить його. Інформація не є знанням. Знання потрібні для того, щоб реалізувати інформацію.

Виховна функція вимагає від журналіста великих професійних знань, обізнаності, компетентності та чуйного серця. Журналіст, що виконує цю місію має поєднувати риси священика, психолога і просто порядної людини. Йдеться не про нав’язування власних етичних схем чи моралістичних повчань. Журналістові слід знайти слова, образи, порівняння, щоб надати іншим можливість зрозуміти і відчути те, що сам зрозумів і відчув.

Ми живемо в епоху багатоваріантного інформаційного вибору. Отже журналіст-християнин не має права обманюватися тезою “чим більше вибір – тим краще”. Насправді, чим більше вибір – тим невпевненіше відчуває себе людина. Саме тому виховна функція християнської журналістики полягає в тому, щоб не тільки подати людині різноманітні варіанти вибору, а й виразно підкреслити один із них – найвірніший з точки зору євангельської істини. 

Християнські основи журналістики у практичному застосуванні 

Для більшості журналістів не завжди є зрозумілим, яким чином етичні принципи застосовувати у конкретних випадках. Необхідна системно-теоретична розробка всіх етичних проблем журналістики, осмислення прецедентів в журналістській практиці, дискусії, міркування, діалог. Сподіваючись на продовження дискусії для розробки цілісної методологічної бази журналістської діяльності, пропонуємо такі міркування.

Уважно досліджуючи книги Нового Завіту, бачимо, що Євангельське слово торкається всіх сфер життя суспільства. Тож для журналіста-християнина не повинно існувати табу на дослідження тієї чи іншої теми. Але як ці теми висвітлювати, не порушуючи ані християнського віровчення ані професійного обов’язку, має хвилювати кожного. Розглянемо кілька основних сфер інтересу ЗМІ. 

Політика 

ЗМІ полегшують доступ поінформованим громадянам до участі в політичних процесах, забезпечують інформацією про події, проблеми, владу і кандидатів. Проте саме в політичній сфері зустрічаємо сьогодні найбільше журналістської некомпетентності, маніпуляції, очорнення, глузування та відвертої брехні. Нерідко медіа стають творцями політичних міфів: “всі політики –  корупціонери і хабарники”, “займатися політикою – вступати в союз з сатаною”, “християнство і політика – несумісні поняття” і т.і.

Підконтрольні діючій владі ЗМІ використовують усі засоби для дискредитації опонентів або ж ігнорують інших учасників політичних процесів, залишаючи їх у інформаційному вакуумі. ЗМІ що стоять на боці опозиції також не гребують брудними технологіями для підриву репутації влади і здобуття довіри населення. Знову ж таки бачимо в дії основні постулати гуманізму: власні інтереси журналіста та інтереси власників ЗМІ є мірилом для творчої діяльності, істина вигідна лише тоді, коли відповідає особистим інтересам. Мовляв, ми – добрі, вони – погані, а тому для того, щоб вони зазнали поразки – усі засоби добрі.

Зберегти баланс у вирі політичних подій, залишитися правдивим та об’єктивним аналітиком можна лише твердо стоячі під диктатурою власного сумління та віри. Другою умовою є професіоналізм та обізнаність, знання історичних та сучасних політичних теорій лібералізму, консерватизму тощо.

Політика може мати християнську суть. Прикладом цього може служити консервативна думка 19 століття. На відміну від антропоцентричного та релятивістського лібералізму консерватизм не відриває людину від трансцендентного, ґрунтується на християнській, а не на просвітницькій філософії. Представники цього напряму – Томас Пейн, Едмунд Берк, Джон Стюарт Міль, Алексіс де Токвіль та інші виступали за реформи, але проти революції, стверджували, що політична структура держави повинна будуватися на власних традиціях та культурі. Згідно консервативної думки, свобода людини без гарантій авторитетної влади є порожнім звуком. Свобода має існувати з зовнішніми обмеженнями, вона не має стати самоціллю.

“Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога”(Римл.13;1). Ці слова Апостол Павло сказав у настанову за умов ще більш корумпованої та недосконалої політичної системи, ніж у нас.

“…Написано: На начальника люду твого не лихослов” (Дії 23;5). Образливі необґрунтовані закиди на адресу представників влади є неправедним осудженням. Той факт, що медіа покликані викривати некомпетентність, корумпованість та зловживання, не дає права вживати образливі слова та паплюжити владні органи. Не варто забувати, що й опозиційні депутати є владою, що походить від Бога, і висловлювання про них мають бути не менш виваженими, ніж про президента чи прем’єр-міністра країни. Обережним треба бути і в оцінках політичних акцій протесту: конституція демократичної держави, яка є найвищим документом, що регламентує діяльність влади, дозволяє проведення будь-яких акцій в рамках діючого законодавства. Отож право висловлювати незгоду з діями влади не є порушенням християнських принципів взаємовідносин із владою. 

Тероризм і військові конфлікти 

В 1995 році редакція газети “New York Times” висловила категоричну думку: “Кажучи песимістично, наше століття можна назвати століттям сатани. Ще ніколи в історії люди не виявляли такої схильності, такого бажання вбивати мільйони інших людей через расову, релігійну чи класову приналежність”.

Аналізуючи перші роки 21-го століття, важко уявити на що перетвориться світ в майбутньому, якщо нове тисячоліття розпочалося кривавим війнами з міжнародним тероризмом. Тероризм цей подібний до космічної чорної дірки з фантастичних фільмів: чим інтенсивніше ведуть по ньому вогонь, тим більше він розширюється. Розвинені світові держави борються з тероризмом терористичними методами, що нагадує гасіння пожежі керосином.

Неймовірна кількість маніпулятивних спецоперацій супроводжують сучасні збройні конфлікти, яких ще не знала історія. Останнім яскравим прикладом стала війна в Іраку в березні-квітні 2003 року. Жодна війна не обходиться без пропаганди, але коли пропагандою займається “незалежна журналістика” – це є найгіршим витвором маніпуляції, що руйнує якісну журналістику загалом.

Смакування подробиць кривавих сутичок і тупе повторення пропагандистських штампів державної пропаганди стали основними складовими журналістських текстів. Натомість ґрунтовний аналіз коренів тероризму майже не просочується на сторінки провідних видань. Що породжує тероризм, що мотивує терористів-смертників, як змінити соціальні, культурні, психологічні умови, що стимулюють розвиток тероризму? На ці та інші питання має відгукнутися журналістське слово. Крім світу автоматів, масок та вибухівки у терористів існує світ власних ідеалів, прагнень, сподівань, почуттів, віри. Терористи не ізольовані особи, вони виражають досить поширені настрої, інакше не мали би підтримки серед населення багатьох країн. Тероризм неможливо викорінити насильницькими методами. Антитерористичні збройні кампанії призводять до озлоблення населення і число терористів невідворотно зростає.

Звичайно, кожен збройний конфлікт потребує ґрунтовного та неупередженого дослідження; журналістика має дати розуміння природи тероризму, щоб формуючи громадську думку, стимулювати владні структури усувати умови, що породжують тероризм. Якщо журналіст стверджує, що в певній ситуації збройне втручання необхідне, його думка має бути обґрунтована конкретними фактами та реальними прогнозами. Говорячи словами російського філософа Володимира Соловйова, меч воїна і перо дипломата треба розглядати і оцінювати згідно їх раціональності в певних умовах, і кожного разу з них кращим є те, яке краще служить добру. 

Економіка 

Нинішні комплексні системи національних та міжнародних економік не можуть існувати без ЗМІ. Мас-медіа виражають потреби людини покращити та захистити  свій матеріальний стан, але водночас використовуються для підтримки економічних ідеологій, які пропагують основним законом життя здобуття прибутку. Автори документу Папської Ради з питань масової комунікації наводять один із прикладів такої ідеології – неолібералізм: “Базований на суто економічному трактуванні особи, він на шкоду гідності окремої особи та окремого народу – вважає своїми єдиними вимірами прибуток та ринкові закони. За цих обставин засоби комунікації, які повинні служити усім, працюють на благо небагатьох. Процес глобалізації створює надзвичайні можливості щораз більшого добробуту. Проте складовою цього процесу є факт, що деякі нації та народи перебувають у стані ізоляції та експлуатації і чимраз відстають у боротьбі за розвиток. Ці осередки нужди та злиднів у морі надлишку є джерелами заздрості, відчуження, напружень та конфліктів. З огляду на цю несправедливість медіа недостатньо вважати своїм завданням повідомляти про речі такими, якими вони є. Безперечно, це таки є їх завданням. Проте існують випадки людського страждання, які просто ігноруються медіа, повідомляючи про інше: ця селективна поведінка не має виправдання”.

Журналіст-християнин здатен унеможливити економічну маніпуляцію, за якої народ опиняється на межі зубожіння, а соціально-економічні умови стають основою суспільних конфліктів, якщо керуватиметься біблійними істинами, як основою для підготовки матеріалу. Наприклад:

“Хто працювати не хоче, – нехай той і не їсть” (2 Сол. 3;10). Принцип, який активно використовували комуністи, був і залишається закликом до активної праці, як шляху до матеріального достатку та гідного життя.

“Хто крав, нехай більше не краде, а краще нехай працює та чинить руками своїми добро, щоб мати подати нужденному” (Єф. 4;28). Подаючи людям широкий вибір працевлаштування, висвітлюючи переваги чесної праці, ми змінюємо психологічні умови, що породжують кримінальні злочини. 

Культура 

Культура як здатність і потреба людини виражати свою творчість, творити й удосконалювати є рушійною силою людства. Якщо за своїм значення для життя суспільства культуру порівняти з політикою і економікою, то на першому місці обов’язково буде культура. Творячи й удосконалюючи сучасну культуру можна радикально вплинути на розвиток усіх інших сфер життя суспільства або навпаки – сприяти деградації та аморалізації людини. Більшість нинішніх ЗМІ пропагують найпримітивніші та невимогливі смаки, поверхове, обмежене мислення. Форми культури традиційного християнського змісту залишаються без належного доступу до ЗМІ, їх творці залишаються непочутими.

Журналістське слово має чітко вказувати на хибність сучасного культурного процесу, особливо тих його форм, що керуються постмодерними уявленнями про реальний та трансцендентний світ. Однак це слово не повинно звужуватися на критиці інших. Найголовніше завдання журналістів-християн – пропагувати ті культурні цінності, що розкривають унікальність і багатогранність світу та його Творця. Розвиток християнського мистецтва необхідно стимулювати, заохочувати, рекламувати; вартості секуляризованого суспільства мають бути витіснені не критикою, а якісною альтернативою християнізованої культури. Криза християнського мистецтва полягає не у фінансовій бідності, а в лінивстві, в небажанні працювати над створенням конкурентноздатної продукції. З нинішніми глобальними можливостями завдяки інтернету та електронній пошті, мистецькі твори можна розповсюджувати багатотисячними накладами, не витрачаючи ані копійки. Чому би не скористатися новітніми технологіями для розвитку мистецтва? Адже гарантією успіху є не фінансові можливості, а професіоналізм та посвячення своїй цілі. Якщо ми бажаємо істинного відродження сучасної культури, ми маємо його стимулювати, рекламувати й удосконалювати, що передбачає і ґрунтовну критику. 

Філософія

Філософія є необхідною складовою для багатогранного розвитку суспільства, для інтелектуального розуміння буття, трансцендентності, взаємозв’язків, етики, естетики та релігії.  Усю історію людства людина відчувала потребу зрозуміти сенс життя, пізнати світ речей, впорядкувати думки, створити раціональне підґрунтя для подальших дій. Отож філософія існує не заради самої себе (як демонструють автори деяких начебто філософських телепрограм), а для розуміння світу. Зрозуміло, що далеко не все можна пізнати інтелектуально, особливо те, що стосується особистості Бога, багато чого слід сприймати на віру, позаяк можна легко впасти у невігластво, пояснюючи логічним шляхом речі, що знаходяться за межею людського розуміння. Проте філософія виконує безліч корисних функцій, зокрема, інтелектуальне пояснення суті релігії.

Філософія може формувати переконання, спрямовані проти людського блага: такими були марксисько-ленінська філософія, філософія фашизму, нацизму. Підґрунтям для руйнівних ідеологій 20 століття слугували різні філософські течії попередніх століть, про які ми вже згадували, розглядаючи розвиток гуманізму, бачимо, яку інформаційну експансію та моральну руйнацію несе нинішня філософія постмодернізму.

Філософія необхідна для професійної журналістики і перш за все, для інтелектуального розуміння своєї місії та здатності роз’яснити цю місію іншим. За допомогою філософії можна писати чудові журналістські твори: йдеться не про друкування в газеті сірих філософських трактатів. Послуговуючись філософією можна створювати різноманітні інтелектуальні форми творів, не порушуючи їхнього змісту: можна написати твір релігійного характеру, не вживаючи слова “Бог”, але кожному читачеві буде зрозуміло, що йдеться саме про Бога. Філософія необхідна журналістові також для аналізу та роз’яснення різних релігійних та ідеологічних систем. Як журналісти, які хочуть стати глибокими аналітиками, ми не можемо ігнорувати її значення. 

Релігія 

Релігія є природною потребою людини пізнавати Бога і сенс життя. Активна співпраця Церкви та ЗМІ може стати могутньою силою, здатною змінити світ. Однак, нині бачимо справжню інформаційну блокаду, застосовану мас-медіа проти Церкви, які подають лише те, що цікаве з їхньої точки зору. В сучасних виданнях нерідко можна зустріти брудні форми зображення християнства, вишукування найганебніших представників священства, на прикладі яких журналісти дискредитують Церкву. Очорнення і псування репутації Церкви яскраво демонструють скандали навколо священиків-педофілів, епископів-геїв та інші бридкі приклади, з яких як світські так і церковні газети роблять видовище, смакують подробиці. При цьому визначна роль Церкви в житті суспільства замовчується, про це писати нецікаво і немодно. Про це зазначають і автори документу Папської Ради: “…Медіа ігнорують релігійні ідеї або витісняють їх на узбіччя; вони трактують релігію без належного розуміння, а то і зі зневагою, як об’єкт цікавості, що не заслуговує на серйозну увагу; вони вороже ставляться до визнаних релігійних груп, міряючи співвідношення релігії та релігійного досвіду категоріями світськими і підтримують релігійні погляди, котрі мають світський присмак, прагнучи втиснути суть потойбічності (трансцендентності) у рамки раціоналізму і скептицизму. Нинішні медіа часто відображають постмодерністський стан людського духу, який перебуває в межах власної іманентності, не маючи жодного стосунку до трансцендентності”.

Якщо основною хибою журналістики світської є ігнорування релігії, то центральною помилкою журналістики релігійної є неконтрольована і не завжди вмотивована критика своїх же ж братів-християн. Не маючи ніякої духовної освіти, підконтрольні лише головному редакторові, багато церковних журналістів вважають, що мають право критикувати інші конфесії, окремі церкви, священиків.

Безумовно, корегування, критика і можливо докір Церкві потрібні, але цим мають займатися лише ті, хто має на це право та авторитет. Це надзвичайно серйозне питання – мати вплив у Божому домі. Вихід за межі власного авторитету є одним із проявів несправедливого осуду. Коли ми критикуємо когось, завжди слід пам’ятати: “Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам” (Мат. 7;1-2). “Ніхто не має права говорити від імені Церкви, якщо він до цього не уповноважений. Особисті переконання не можуть подаватися як вчення Церкви” – зазначено в Документі Папської Ради. 

Наука 

Наука виражає потребу людини досліджувати, вивчати, складати схеми і пояснювати світ для удосконалення людського життя. Оскільки деякі наукові течії суперечать релігії, багато християн вважає, що не треба взагалі зв’язуватися з наукою. Проте наука досліджує те, що створив Бог, а тому за своїм покликанням не може бути хибною.

Журналістам-християнам слід активно заявляти про необхідність і доцільність реформування академічної освіти, про десекуляризацію гуманітарних наук. Науковим досягненням слід надавати належну оцінку з допомогою експертів, ведучи дискусії, діалог. Наука має зайняти належне місце і в журналістській творчості. Аналітичний рівень християнської журналістики ще досить низький, а тому слід оволодівати вмінням науково аргументувати свої думки, освоювати новинки наукового мислення. Християнська журналістика повинна стати журналістикою мислячою, позбутися лінивства, упередженості, надмірної емоційності та  порожніх релігійних штампів. Певним інтелектуальним імпульсом у цьому процесі може бути участь вчених у пресі. Роль наукового аргументу у пресі є надзвичайно великою, ним не можна нехтувати: таким аргументом може виступати цитата з наукового твору, друкування частин наукової роботи, висновки лабораторних досліджень тощо. 

Висновки 

Падіння суспільної моралі в останні десятиліття всіляко підтримується ЗМІ, які формувалися та функціонують на гуманістичній основі. Непотрібно глибоко вчитуватися в рядки нинішніх так званих “незалежних” видань, щоби відчути як від них віє духовною пустотою. Християнські церковні видання маловпливові та непрофесійні, щоби вплинути на загальну картину.

Сьогодні журналістику хочуть позбавити сили піднімати суспільну мораль. З одного боку, нинішня філософія постмодерну відкидає виховну функцію журналістики, з іншого, творить могутню маніпулятивну зброю під назвою “постжурналізм” – процес підпорядкування життя суспільства “логіці” мас-медіа. Творці сучасної постмодерної журналістики формують нового журналіста, “позбавленого ідеологічних догм”, “що мислить самостійно”, “без обмежень релігійними рамками”. Вперто ігнорується історичний факт, що саме ідеологічні догми християнства, засновані на верховенстві віри в Бога заклали основу справжньої демократії, культури, мистецтва, що саме вони загорожуть людину від шкідливих впливів, а не обмежують творчу думку. Деколи через невігластво, деколи через свідому антихристиянську позицію теоретики нової журналістики ігнорують попередні дві тисячи років християнської думки та її впливу на всі сфери життя суспільства. Самостійне мислення, позбавлене релігійного самоконтролю, призводить лише до розхитування вічних моральних устоїв, до звуження на власному колі інтересів та задоволення поверхових бажань людини.

Відродження християнських основ журналістики означає відродження не тільки журналістики як такої та повернення її споконвічних завдань. Журналістам слід усвідомити нову історичну реальність, принципово нові технології впливу на масову свідомість, змінити форми і методи роботи відповідно до процесів, що відбуваються в світі, не втративши фундаментальних засад журналістського фаху, тобто його суть.

Сучасна українська журналістика потребує реформ; системних і глибоких з добре продуманою філософською основою. Необхідна десекуляризація журналістики як гуманітарної науки, впровадження в освітню систему курсу журналістської деонтології. Відновлення, християнських основ журналістської освіти не передбачає зниження інтенсивності праці. Навпаки, ця праця стане складнішою як для тих, хто вчить, так і для тих, хто вчиться. Але велику рацію мав англійський мислитель Томас Карлейль, який стверджував: “Будь-яка реформа, крім моральної, даремна”. І журналісти-християни і церковні діячі повинні спільно вплинути на міністерство освіти, на навчальні заклади щоб ця реформа була здійснена.

Становлення християнської журналістики допоможе виданням стати ініціаторами чесної політики, розквіту мистецтва, економічного процвітання, творцями відродження християнських цінностей в суспільстві. Християнська журналістика покликана формувати якісні смаки, навчити гідним нормам життя, закликати до політичної, соціальної, громадської активності, духовно збагачувати людину. Але спершу журналістові слід визначитися з власною моральною позицією, прийняти рішення жити і працювати за найвищими стандартами чистого сумління. Отже, насамперед, потрібне усвідомлення своєї місії, яка випливає з християнського покликання.

Християнська журналістика потрібна суспільству не як естетичний витвір ще однієї культури чи підпора вузькоконфесійної пропаганди, а як бачення світу з позицій вічності, рецепт ліків від бездуховності, аморальності та деградації людства, держави, особи; і найголовніше – як проголошення й утвердження вічних істин Євангелія.

“Що я повинен знати, вміти і робити?” – нехай поставить собі питання журналіст, що усвідомлює своє покликання. Автор цих рядків визначив для себе це питання так: “Журналіст повинен знати абсолютні істини, вміти передати не інформацію про істину, а саме істину, правдиво і відверто. Журналіст повинен шукати, пізнавати, проголошувати та утверджувати істину, бути мислителем та місіонером в одній особі”.

 Незважаючи на те, що цей матеріал адресовано всім читачам, незалежно від їх світоглядної позиції і релігійних переконань, необхідно наголосити, що стрижневою проблемою у гуманістичній основі журналістики є відсутність найвищого морального авторитету, Гаранта внутрішніх цінностей, через що поняття добра і зла трактуються на власний розсуд. Ця проблема спіткала й багатьох журналістів, які намагаються працювати за християнськими нормами і правилами, беручи з біблійного вчення лише моральні принципи і відкидаючи їх Гаранта. Але класичне християнство не розглядає євангельські чесноти незалежно від їх Творця. “Я є дорога, істина й життя”, – говорить Ісус, підкреслюючи, що саме Він, а не Його вчення є найвищою істиною. Євангеліє також говорить, що лише наслідуючи Христа, а не вдаючись до філософських спекуляцій можна виконати Його заповіді. “Не бійся, тільки віруй” – ось основний принцип Ісусового вчення, в якому закладено зміст моральних цінностей. Отож, християнська концепція журналістики є неприйнятною для атеїста чи представника інших релігій. Лише з вірою в Ісуса Христа як Божого Сина можлива дієвість і соціальна вартість журналістики за християнською основою.

© Павло Александров. Усі права застережені
Посилання на матеріали цієї праці під час їх цитування обов’язкові

Резюме про автора 

Павло Александров

1980 р. н. 

Електронна адреса:

pawlos@ua.fm

 Освіта:

1998-2003 – студент факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка.

Червень 2003 – отримав диплом магістра журналістики. 

Попередня робота:

1999-2002 – позаштатний кореспондент львівської газети “Високий Замок”.

2000-2001 – головний редактор студентської газети факультету журналістики ЛНУ “Час і Погляд”.

2002-2003 – учасник проекту “Медіакритика” при Інституті медіаекології ЛНУ. 

Нагороди:

Червень 2001 – Журналістська премія Львівської спілки журналістів України “Проба пера” за редагування студентської газети “Час і Погляд” та публікації в пресі.