Розмова з президентом Академії української преси Валерієм Івановим про те, чому Помаранчева революція так і не принесла Україні справжню свободу слова, чим нинішня президентська кампанія відрізняється від перегонів 2004-го року і чого журналістам чекати від наступного Президента України.

– Прийнято вважати, що Помаранчева революція принесла Україні свободу слова. Проте, чи не здається Вам, що останні 2-3 роки спостерігається певна регресія? Як це сталося? Тим не менше свободи у ЗМІ, здається, щоразу стає менше. Вже з’явилася інформація про повернення темників на деяких телеканалах…

– На мій погляд, це цілком закономірно, бо не було застережень проти повернення цензури. Ви подивіться, що обіцяла помаранчева влада? Вона обіцяла повернення суспільного мовлення і це мало бути застереженням проти цензури.

Потім вона обіцяла роздержавлення медіа та прозорість медіавласності. Жодної з трьох умов виконано владою не було.І тепер немає жодних застережень проти цензури. Тому цілком закономірно, що вона повертається. В українських ЗМІ ковток вільного повітря відбувся завдяки тому, що не було моновладдя. Зараз маємо багатовладдя, або безвладдя, тому такого жорсткого тиску на медіа не відбулося. А коли одновладдя повернеться, то тиск на засоби масової інформації прийде знову.

– Пам’ятаєте як тому 5 років семеро журналістів ТСН звільнилися на знак незгоди з редакційною політикою? Більшість з них так і не повернулися на Плюси. Чи не означає це що якась, сказати б, історична справедливість не перемогла? І як Вам видається, чи не був їхній крок даремним, чи він чомусь навчив інших, чи став прикладом.

– Як на мій погляд, вони цей крок робили не для когось, а виявляли свою внутрішню позицію, спротив. Їм просто було сумно та соромно працювати в таких умовах.Тобто це їхня внутрішня позиція і не можна говорити, що це був даремний крок. Я вважаю, коли буде більше журналістів, які працюватимуть згідно із своїм сумлінням, то тим краще буде української журналістики і суспільства в цілому.

– А що для цього потрібно зробити?

– Для цього потрібно плюралізм медіавласності. Чим більше буде монополії, тим важче буде таким журналістам знайти собі роботу в майбутньому.
Чим більше плюралізму, тим легше буде їм знайти роботу за покликанням з використанням своїх професійних навичків.

– Якою Вам видається ситуація в ЗМІ зараз, напередодні також важливих виборів, у порівнянні з минулими президентськими перегонами?

 – У нас зараз пік виборчої кампанії,а за рівнем збалансованості це – десь початок кампаніїї 2004 року. Тобто вибори брудні, але не такі як були в 2004 році, на мій погляд.

– Які настрої в журналістських колах, чи знайдуться сміливці, які змогли б відкрито виступити проти цензури?

– Я думаю, що такі люди є. Є люди принципові в українській журналістиці, які будуть відстоювати свою позицію. Тому “безпрєдєл” повний не пройде. Є журналісти, які зможуть встати і піти, піднявши свій голос, щоб не виконувати брудні замовлення.

ІМІ:
 
– Все таки хто більшою мірою відповідальний за згортання, якщо можна так сказати, свободи слова? Влада, власники ЗМІ, невдалі профспілкові лідери, самі журналісти чи можливо сама аудиторія, яка мало перймається якістю новин?

– Тут провина влади, бо вона не зробила той шмат роботи, який би виконала влада у демократичному суспільстві. Тому наше суспільство залишається не демократичним. Бо оці три кроки: усуспільнення мовлення, роздержавлення державних медіа та прозорість медіавласності вона не зробила. Обіцяне домашнє завдання вона не виконала.

– В останньому барометрі свободи слова ми зафіксували масу призабутих начебто вже порушень – журналістів били, в них стріляли, погрожували… Напевно рано робити якісь висновки, але чесно кажучи не хотілося б щоб це перетворилося на тенденцію. А чи вам не видається, що влада перестала боятися пресу і власне все це є наслідком того?

– Ви знаєте влада не боялася преси, і політики не бояться медіа. Вони просто зневажають їх. Бо казати,  що українські ЗМІ – четверта влада, це просто жартувати або знущатися. Українські медіа не є четвертою владою. Вони – інструмент фінансово-політичних угруповань. Фактично майже немає якісних українських ЗМІ. Окрім “Дзеркала тижня” я не можу назвати якісних українських газет. Більшість із них власники інтересів своїх власників, а не угодних їм та суспільству. Як в таких умовах політики та бізнесмени можуть поважати їх. Вони їх купують або ненавидять, бо їх купили інші.

– Ви викладаєте майбутніми журналістам. Пам’ятаю кілька років тому була така дискусія, що мовляв ось-ось прийде нова генерація, молоді, з блискучою освітою, позбавленні совкових рудиментів і вони створять таку певну революцію, яка назавжди змінить якісно українські медіа. Але час йде і начебто мало що змінюється. В чому причина?

– Журналісти приходять в редакцію, а там їм кажуть… Цю тенденцію ще підмітив мій покійний академік Москаленко. Ми їх вчимо, як треба за стандартами працювати. І коли вони приходять в редакцію, а їм кажуть: шукай спонсора під свою передачу чи матеріали.  Тобто їх вчать робити замовні матеріали, псуючи людей. А молоді люди піддаються такому впливу. Тобто я вважаю, що саме така практика псує молодь. У нас журналістика долара, а не журналістика в європейському розумінні цього слова.

– Маємо двох основних претендентів на виборах і обидва не помічені в особливій прихильності до ідеї розвитку громадянських свобод, зокрема свободи слова. Як на вашу думку розвиватиметься журналістика, медіа-простір за нового президента?

– Всі проблеми потрібно відвойовувати і доведеться наполегливо працювати для того, щоб вибороти права на свободу висловлення, громадське мовлення, реформування ЗМІ. Все це доведеться у держави відстоювати позицією журналістів, протестами, масовими заходами. Нічого влада просто так не віддасть. Це точно.

Розмовляла Оксана Синицька, ІМІ