Як поєднати Forbes і релігійну журналістику, чому Влад Головін не очолив журнал «Фома в Україні», що потрібно, щоби світські видання краще висвітлювали церковне життя, і чим відрізняється журналістська етика від християнської.
Із Владом Головіним ми познайомилися на його майстер-класі про мистецтво інтерв’ю. Спостерігаючи за лекцією, можна сказати, що він – типовий редактор ділового видання: зібраний, строгий, конкретний. Це відчуття не оманливе. Коли дізнаєшся, що він ще й займається християнським православним виданням «Фома» (намагається його популяризувати в Україні, до того ж доволі активно), а ще виховує з дружиною двох дітей – це складно співвіднести з тим, що він старанно та жорстко допитує підприємців – людей, які так просто не видають своїх секретів. Адже християнство як релігія вимагає покори, а не суперечок… Саме тому говорили ми трохи про підприємців, трохи про журналістів і їхню етику, а ще – про те, чи не заважають християнські обов’язки журналістським стандартам.
– Владе, ви співпрацюєте з православним журналом «Фома» й діловим «Forbes. Украина». Чи не складно поєднувати такі різні за напрямками видання?
– Основне місце роботи – Forbes. Я займався «Фомою» з 2007 по 2012 рік, коли сам налагодив продажі цього журналу в Україні. Починав із сорока примірників, а згодом продавав більше 1400 у Києві та регіонах. Тепер це вже окремий проект – «Фома в Україні», в якому частина матеріалів готується київською редакцією, але більша частина – московською. В цьому журналі я лише один із авторів, тому це не займає багато часу.
– Якщо ви самі налагодили продажі, то чому керівником проекту «Фома в Україні» стали не ви, а Антон Нікітін?
– Мені пропонували стати керівником, але я відмовився з кількох причин. По-перше, я ніколи не сприймав цей проект як місце, де я зароблятиму, за допомогою якого зможу забезпечувати своїх дітей. Для мене всі проекти, пов’язані з церквою, завжди сприймалися як благодійність, як моя власна пожертва чи участь у церковній місії. По-друге, в мене були зовсім інші погляди на умови фінансування та терміни виходу проекту на прибутковість. Я давно займаюся журналістикою, брав участь у кількох стартапах і знаю умови, за яких такі проекти можуть стати прибутковими. Принаймні, я як керівник не готовий був нести відповідальність за ті умови та строки, які мені були озвучені.
Втім, я залишаюсь одним із авторів «Фоми». Поєдную ці два видання, бо жити самими приземленими речами не дуже цікаво. Хочеться робити щось для душі, щоби мати розуміння того, для чого ти живеш. Поєднання цих двох сфер мені цікаве й не обтяжливе, хоча, якщо раптом стане важко, доведеться обрати щось одне. Поки що одне не заважає іншому, ба, більше, відбувається своєрідне взаємопроникнення. Під час обговорення тем у Forbes мій колега Володимир Верб’яний запропонував організувати бесіду підприємця зі священнослужителем. Я почав організовувати розмову одного відомого бізнесмена з православним священиком, Володя – іншого підприємця з греко-католицьким. Йому це вдалося легше та оперативніше. В одному з номерів Forbes ви можете прочитати діалог Олега Бахматюка з Блаженнішим Любомиром Гузаром. Вони по черзі відповідали на запитання, що таке бізнес, чи може підприємець мати інші мотиви, крім отримання прибутку, навіщо бізнесмени жертвують на церковні потреби тощо.
– В одному з записів у своєму блозі ви писали про «духовних» підприємців. Чи багато таких в Україні?
– Моя робота в Forbes не передбачає спілкування з мільярдерами, я займаюсь малим і середнім бізнесом. У цьому прошарку я зустрічав небагато глибоко віруючих підприємців. Хтось із колег писав, що десь на Миколаївщині є протестант – власник готелю, який поставив таблички з цитатами зі Святого Письма. Я можу назвати лише Віктора Вишневецького, який володіє шахтами на сході України. Ці шахти носять імена святих – Серафима Саровського, Сергія Радонезького. Вишневецький також упроваджує на своїх підприємствах православну етику, намагається, щоби його співробітники були християнами, але природно, без примусу. Про нього був дуже цікавий нарис в одному з номерів Forbes.
– А чи не є побожність багатьох підприємців показовою?
– Існує стереотип, що багатії ходять до церкви, роблять пожертви чи будують храми, щоби купити собі своєрідну індульгенцію, замолити гріхи, відкупитись і заспокоїти свою душу. Я ж сподіваюся, що інших, не меркантильних мотивів, у них набагато більше. Зараз немає такого, як у 90-ті роки, коли людина приходила й тримала свічку перед телекамерою. Принаймні, я такого вже не бачу. Люди ставляться до віри інакше: серйозні заможні люди допомагають церкві або беруть участь у її соціальних проектах, часто цього навіть не афішуючи. У храмах я бачив навіть учасників рейтингу найбагатших українців Forbes. Заможні люди почали інакше ставитися до церкви, вони вже не просто приходять, вони радяться зі священиками, дають гроші на видання християнських книг, журналів, соціальних проектів. Легше за все сказати – а, багатій прийшов до храму відкупитися від гріхів. Бідність, до речі, не є чеснотою. Можна бути бідним і вмерти від заздрощів.
– Хто, на вашу думку, відкритіший для спілкування з пресою – духовенство чи підприємці? Кому простіше ставити гострі запитання?
– Звісно, підприємцям! Духовенство ще не звикло до відкритості, занадто відчутним є спадок радянської епохи. Це стосується, передусім, православних. Наприклад, Олег Гавриш із «Коммерсанта» намагався взяти інтерв’ю в архієпископа Донецького Іларіона й отримав кілька відмов. Намагався зробити інтерв’ю з іще одним владикою, й лише після третього-четвертого прохання дістав згоду на невеличкий бліц.
– Які ж були причини відмови?
– Владика просто не хотів давати інтерв’ю. Було сказано, що, якщо митрополит схоче щось прокоментувати, то сам звернеться. У підприємців інакше: якщо ти коментую, про тебе пишуть, знають, отже це форма захисту від свавілля влади чи нечесних конкурентів. Якщо бізнесмен має коло знайомих журналістів, він може зробити розголос будь-якій своїй проблемі. Я читав розповідь одного російського підприємця, який побудував гарні стосунки з журналістами. Вони часто зверталися до нього по коментар. Якраз тоді, коли до цього бізнесмена через якусь дрібницю прийшла податкова, йому зателефонував журналіст. Підприємець не розгубився й відповів: «Вибач, не можу зараз говорити, мене податкова допитує». Звістка про це блискавично поширилась інтернетом: «к такому-то пришли». Й податкова більше взагалі до нього не ходила!
Якщо підприємці самі розуміють, що відкритість є формою захисту, то духовенство ще не звикло бути відкритим. Це не тому, що воно погане, просто має минути певний час. Частина духовенства вже зараз пише, коментує, дає інтерв’ю. Але цього замало. Думаю, років за десять-двадцять таких буде втричі більше, бо церква – це організація, яка почала відроджуватися фактично лише в дев’яностих роках, після розпаду Союзу, й потребує достатньо часу, щоби сформуватись як велика суспільна сила.
– Що можуть медіа змінити в цій ситуації?
– Церква є творцем дуже великої кількості інформаційних приводів, більшість яких журналісти оминають через власне релігійне невігластво. Релігійне життя – це ще одна сфера, яку пресі слід відстежувати. Мені не подобається поділ на релігійну та нерелігійну журналістику. Не існує релігійної, католицької, православної, протестантської чи іншої конфесійної журналістики. Є новини, журналістські матеріали. Новини бувають важливими та неважливими. Візит владики чи патріарха такого-то туди-то – це не новина, а офіційний «паркет», як у чиновників. Але, якщо якогось єпископа перевели з однієї кафедри на іншу… Насправді, якби журналісти розуміли, що відбувається в цій єпархії й чому його перевели, це була би топ-новина на перших шпальтах кількох видань. Не зважаючи на те, що вона релігійна – це просто важлива культурна й суспільна подія, яка стосується життя країни. «Єпископ найбільшої конфесії в Україні був змушений відмовитися від своєї кафедри після численних протестів духовенства» – цілком нормальна новина для світського видання. До речі, саме так можна було би почати розповідь про конфлікт у Запорізькій єпархії УПЦ, де раніше був дуже молодий і не дуже чемний владика Йосип, чи про кілька інших подібних подій. Журналістам просто треба відстежувати те, що відбувається в церкві поза «паркетом», офіціозом, і працювати з цією інформацією так, як вони працюють із звичайними новинами. Тоді духовенство звикне до необхідності бути прозорим, буде вимушене відповідати на запитання, які ставлять журналісти. І зрозуміє, що це не «происки врагов», а нормальний інтерес суспільства до релігійної тематики. Адже зараз у церковному середовищі існує стереотип, що критику дозволяють собі лише вороги церкви, які нічого в ній не розуміють. Тому журналістові треба ставити такі запитання, щоб було ясно, що він питає як християнин, як людина, що розуміється на релігії і відрізняє владику від пароха. Тоді духовенство побачить, що ми компетентні в цій тематиці. Зрештою, це важливо для будь-якої сфери.
– Чим, на вашу думку, зумовлений цей поділ журналістики на релігійну та світську? Конституцією, суспільною свідомістю, чимось іншим?
– Тим, що в світській журналістиці сьогодні розглядається забагато неприйнятних для християн тем. Чорнуха, еротика, розважальні шоу, які доброго не навчать. Тому ця журналістика асоціюється у віруючих із осередком гріха й пороку. Тож вони намагаються провести межу: ось журналістика, яка пише про щоденні події, а оця – про вічне, духовне, справжнє.
Інша причина полягає в тому, що поки що вплив віруючих людей і церкви на суспільство є невеликим. Це не трагедія, а питання часу: потік інформації, що стосується церкви, ще п’ятнадцять років тому був мізерний, і відтоді сильно зріс. У журналі Time на першій шпальті три роки тому був лист архієпископа Кентерберійського щодо дозволу на носіння хіджаба. Ви уявляєте, щоб «КоммерсантЪ» або «Корреспондент» поставив на першу шпальту лист владики Любомира чи Володимира? Я – ні. І це не проблема владики Любомира чи Володимира. Проблема в тому, що самі журналісти вважають духовенство красивими пам’ятниками минулому. Потрібен час, щоби ЗМІ звикли, що церква – значуща сила. Деякі з них уже це визнають. Головний редактор того ж таки «Корреспондента» Віталій Сич казав, що обкладинка із зображенням Ісуса та заголовком «Что бы ел Иисус?» (у номері йшлося про піст, релігійну дієту тощо) дуже добре продавалася. Людей цікавить релігія та все, що з нею пов’язане. Питання в тому, як подавати ці теми так, щоби було цікаво.
Один із варіантів відповіді на це питання – просто стежити за тим, що відбувається в церкві, з погляду інтересів світської аудиторії. Що в нас у церкві трапляється, що могло би зацікавити, наприклад, «ТСН»? Насправді є багато таких речей, їх треба лише «запакувати» та «продати» так, щоби люди зрозуміли важливість цієї інформації.
– Чи може з’явитися релігійна чи церковна джинса? Адже в Україні розгорається анітрохи не жартівлива війна за душі вірян…
– Я не бачив церковної джинси. Але є ЗМІ, які симпатизують певним конфесіям. Наприклад, газета «2000» любить Українську православну церкву, натомість «Український тиждень» не сприймає її взагалі, вважаючи п’ятою колоною. Тому заангажовані новини варто сприймати не як джинсу, а як вияв редакційної позиції.
– Як, на вашу думку, журналістам слід висвітлювати такі дражливі теми, як корупція в церкві?
– Якщо ми маємо таку інформацію, перевірили її та пересвідчились, що вона правдива, писати про це треба, але робити це максимально коректно й правдиво. Часто ЗМІ публікують якісь непідтверджені плітки. Проблема в тому, що, якщо пишеш про корупцію, можна перейти певну межу, за якою починаєш уважати себе таким собі поетом-правдорубом, що повинен усіх закликати до покаяння чи відвести до ганебного стовпа. Це дуже небезпечний стан душі, коли людина стає суддею, й усі навколо повинні бути такими, як вона сказала. Якщо ми пишемо про церкву взагалі, інколи, як виняток, можемо писати й про те, що серед духовенства трапляється поведінка чи вчинки, які не відповідають християнським чеснотам.
– Як випадок із нетверезим священиком біля Володимирського собору?
– Цей випадок показали всі телеканали, всі про нього написали, це нормально. Спрацював принцип «усе таємне стає явним». Це не та ситуація, коли журналісти копають, випитують і підглядають, шукаючи, чи справді певний єпископ бере гроші за висвячення нових священиків. Оце було би негарно. А ця ситуація трапилася сама собою. Ніхто цих людей не підсилав – «Магнолія-TV» знімає всі аварії. Тож міліціонер зателефонував і сказав: «У нас аварія, тут піп», і журналісти приїхали. В цьому немає нічого поганого. Та треба віддати належне й священику, бо він після цього випадку виклав ролик із вибаченням на YouTube, покаявся, а не сховав голову в пісок. Я вважаю, що це серйозний вчинок, за який його варто поважати. Ми ж бо всі робимо в своєму житті якісь помилки.
– Що для вас означає журналістська етика?
– Принципи журналістської етики не відрізняються від загальнолюдських етичних засад і християнських цінностей. Принаймні, я не помічав якихось великих суперечностей між ними. Ми не можемо обманювати чи перекручувати. Інколи можемо щось прикрасити, перебільшити в заголовку, та головне – не збрехати читачеві. Також не можна брехати нашим спікерам – джерелам інформації – про те, з якою метою ми хочемо отримати від них цю інформацію.
– Чи бувало, що ваші моральні принципи суперечили виробничій необхідності?
– Бувало. Постійно доводиться робити вибір.
– На користь чого – совісті чи роботи?
– Можу покаятись: у своїй роботі в ділових виданнях я не завжди робив вибір на користь стандартів християнської етики. Я ще не вирішив для себе цю проблему, але намагаюсь уникати такої поведінки або, принаймні, звести використання подібних методів роботи до мінімуму.
Любомира Ремажевська, для «Телекритики»
