Рой Пітер Кларк не був у захваті від газетних заголовків на ранок після виборів. Його журналістський інстинкт та прогресивні католицькі переконання наводили на думку, що сенатор Джон Керрі мав би виграти в перегонах за Білий Дім. Потім назовні виплила тема «цінностних виборців».
Одна справа була побачити, що його кандидат програв. Це турбувало Кларка, однак не лякало його. Бентежне відчуття, через яке він, як заціплений, не відводив погляд від свого відображення у дзеркалі, не давало йому спокою, наводячи на роздуми, що за виборами 2004-го року ховається історія та розвиток основних подій, які пройшли непоміченими повз новини у ЗМІ. Кларк ставив складні запитання. Саме це й має робити чоловік, старший науковий співробітник Інституту Поінтера в Санкт-Петербурзі штату Флорида, що є одним з провідних американських аналітичних центрів стосовно минулого, теперішнього та майбутнього журналістики.
Ми втратили цей сюжет, думав Кларк. Чому? Сидячи перед пустим екраном комп’ютера, він займався значно більш провокаційною справою, аніж написання чергового перемивання кісточок виборчої кампанії. Він проводив допит власних думок та переконань стосовно роботи його життя.
«Зараз я сприймаю серйозно теорію про те, що розвиток основних подій, який подається журналістами, відрізняється від розвитку подій, якими живе Америка», – ось що він зазначив у замітці під назвою «Зізнання відчуженого журналіста».
Кларк визнавав, що він «своя людина» у справах експертної оцінки відео сюжетів на МТV або ж усіх деталей реаліті-шоу «Чудова п’ятірка» («Queer Eye for the Straight Guy»). Однак, не питайте в нього про стосунки з людьми, що зібрались разом покуштувати запіканку з тунця за церковною трапезою. Відвідування меси по неділям, з його слів, не навчило його бачити доктринальні розбіжності між «євангельским» та «харизматичним». У нього було розпливчасте уявлення про людей на церковних зібраннях, і, чесно кажучи, він не замислювався про них та про їхні цінності.
Як би там не було, Кларк зрозумів, що йому як журналісту потрібна допомога. Чому засоби інформації у потоці висвітлення головних подій не помітили, що важливо пролити світло на поняття «моральні цінності»? Чому журналісти не розмістили цей матеріал на сторінку перед інформацією про вибори, щоб розумні та поінформовані люди – такі, як Кларк – могли б збагнути все?
Ось ключ до відгадки. Всі ті журналісти не влучили в ціль. Знову. Однак проблема залишалась. «Я журналіст, – зізнавався він. – Колись я був сліпим – і досі не можу бачити. Своєю сліпотою я ввів в оману пів-Америки. І це осоромлює в мені звання громадянина та журналіста».
В нашу епоху електронних листів та веб-блогів реакція на це була миттєвою. Деякі ліберали писали, що відчувають його біль. Однак увагу Кларка привернули консерватори. Деякі читачі з релігійними переконаннями прокоментували його позицію як журналіста з упередженими лівими поглядами. Але були й інші, хто не пошкодував часу на вдумливе написання довгих листів, з яких можна було судити, що вони справді зацікавлені в його точці зору. Дехто рекомендував ім’я наукових співробітників, в котрих можна було б дізнатись інформацію і їхнє бачення ситуації на майбутнє. Вони надсилали телефонні номери аналітичних центрів та адреси корисних якісних веб-сайтів.
Люди почали надсилати йому книги, і Кларк погоджувався, що деякі з них були справді чудові. У деяких випадках Кларк відповідав на листи, і таким чином, просте листування перетворювалось на справжній діалог. Він був здивований, коли у спілкуванні з «хоробрим креаціоністом» дізнався, що не всі критичні погляди на теорію Дарвіна мають одне коріння. Багато хто підтримує думку про поступове виникнення різних видів, однак залишається проти ідеї, що цей процес мав спонтанне та безособове походження. Деякі з цих поглядів ішли в розріз з його католицькою освітою, і він зробив висновок, що цих вчених та активістів не можна віднести до групи «креаціоністів» у тому розумінні цього поняття, в якому його зазвичай використовують журналісти. Таким чином він дізнавався для себе нову цінну інформацію.
Невдовзі після написання тієї замітки Кларка, я поїхав у Санкт-Петербург зустрітись з ним та деякими іншими представниками факультету в Інституті Поінтера. Кларк наголошував на тому, що його політичні та релігійні погляди були не зачеплені. Те, що він збагнув, з його слів, була потреба росту на поприщі журналіста. В житті американського населення існувало багато сегментів, про які він нічого не знав, і це було прикро.
Основна думка: це була журналістська проблема.
Кларк вирішив, що йому потрібно навчитись застосовувати навички та цінності професії журналіста, щоб якомога краще висвітлювати життя мільйонів американців. Це був час, зазначив він, визнати, що журналісти часто хибно розуміють певні значні події, що пов’язані з релігією, або ж і взагалі пропускають їх непоміченими. Вирішивши ці проблеми, журналісти могли б порозмірковувати, як покращити свою роботу.
«Поняття «чесноти журналіста» застосовується не в повній мірі, коли йдеться про те, що правильно, а що хибно в журналістиці. Я вважаю, що зараз час скорегувати це, – заявив Кларк. – Я маю на увазі чесність та збалансованість. Однак, я теж наголошую на таких категоріях як співчуття – вміння ототожнити себе з досвідом та точкою зору іншої людини. Я так само маю на увазі, що важливо звертати увагу на те, що відбувається навколо вас. Ще журналісти повинні мати критичне ставлення до себе та сумніви у своїй правоті, що є протилежним до поняття самовпевненість. У нас має бути терпимість, а це не одне й те саме, що схвалення. Нам потрібно вміти подавати матеріал про різних людей, чиї погляди ми не підтримуємо. Втім, ми повинні вміти писати про них так, щоб вони самі могли впізнати у цьому свої цінності».
На якийсь час Кларк зробив паузу та задумався. «Якщо ми справді вмітимемо подавати матеріал, який нам потрібно висвітлити, – зазначив він, – то тоді ми зможемо влучити в ціль».
***Як досвідчений релігійний журналіст я зрадів, коли читав судження Кларка стосовно цієї журналістської проблеми, що проявилась як грім посеред ясного неба. Понад усе я радів, що виважений досвідчений журналіст з поважаного закладу чітко зазначив очевидне: журналістика, що ігнорує, перекручує чи спотворює могутню роль, яку грають релігійні вірування у житті мільйонів та мільйонів людей по всьому світу, – це погана журналістика. Кларк правий. Прогалина у висвітленні релігійної тематики – це журналістська проблема. Уільям Шнайдер із CNN одного разу зазначив в The Los Angeles Times: «Преса – одна з найбільш світських установ в американському суспільстві. Вона просто не торкається теми релігії чи будь-якої ідеї, що витікає з релігійних переконань».
Якщо журналісти, які висвітлюють основні події, невірно трактують сюжети на релігійну тематику, то що ж робити людям з редакції новин, щоб ці сюжети правильно висвітлювати?
Протягом десятиріч я задавав це запитання як репортер та професор журналістики. Я спілкувався з науковими співробітниками та своїми колегами по перу. Я висвітлював сенсаційні новини по релігії для відомих газетних видань – Charlotte Observer та Denver Rocky Mountain News – і вже скоро буде два десятиліття поспіль, як я щотижня веду колонку «Про релігію» у службі новин Scripps Howard News Service у Вашингтоні. Журнал The Quill одного разу опублікував одну з моїх заміток по темі упередженого ставлення ЗМІ, розмістивши вражаючу ілюстрацію, на якій був зображений Ісус Христос, розіп’ятий на хресті авторучкою.
Однак більше того, я слідкую за розкриттям теми релігії день за днем, тиждень за тижнем, намагаючись спілкуватись з репортерами, що висвітлюють важливі події у цій сфері, а також з деякими редакторами з редакції новин. З 2004 року я вів онлайн-проект під назвою GetReligion.org, де було опубліковано близько 3000 постів з критичними та схвальними зауваженнями стосовно спроб журналістів у висвітленні релігійної тематики.
Іншими словами, я посвячено намагаюсь знайти шляхи допомоги журналістам для покращення якості подачі новин по релігії в інформативному потоці ЗМІ. Мені далеко не байдуже майбутнє індустрії новин, а також, як активному християнину-мирянину, мені далеко не байдуже майбутнє релігійних закладів та людей, котрі в них поклоняються. Я знайомий з реальністю по обидва боки записного блокноту репортера.
Я абсолютно переконаний, що Кларк правий, стверджуючи, що ми маємо справу з журналістською проблемою, і що перед журналістами постає завдання знайти вирішення цієї проблеми.Тож як журналістам висвітлювати тему релігії? Що потрібно зробити, щоб доносити вірну інформацію по цьому питанню, і які журналістські цінності та навички можуть в цьому допомогти? Я аргументовано переконаний, що нам потрібно застосовувати п’ять основних стратегій.
* Журналісти мають бути скромнішими та визнавати свої помилки. Особливо нам потрібно бути обережнішими при використанні релігійної лексики та ярликів. Слова мають значення.
* Для висвітлення цієї тематики потрібно наймати кращих журналістів, прагнучи при цьому сприяти різноманіттю у редакції новин. Нам потрібні знання, досвід та талант.
* Редакторам потрібно докладати більше зусиль, щоб репортери, які висвітлюють релігійну тематику, проходили різні навчання, так само, як і інші спеціалісти в редакції новин, чия робота постійно пов’язана з релігійною тематикою. Редакції новин потребують більше ресурсів та навчання.
* Репортери та редактори, що доносять інформацію стосовно релігії, повинні знайти можливість зануритись у щоденне життя тих людей, про яких вони пишуть. Коли люди з певними релігійними переконаннями розповідають свої історії, нам потрібно розуміти те, що вони кажуть, та намагатись тактовно збагнути їх точку зору, навіть якщо їхні вірування суперечливі.
* Коли все сказано та зроблено, журналісти повинні будуть визнати, що релігія – вирішальна сила у реальному житті на місцевому, національному та глобальному рівнях. Охоплення теми релігії – тяжкий труд, і це питання не вичерпається.
Давайте розпочнемо з найбільш основної журналістської (та релігійної) чесноти – стриманості.
***Журналісти з Вашингтону вміють висвітлювати інформацію про протести. Ми знаємо, які бувають перепони і як має виглядати фінальний продукт у газеті. Перше по значимості у списку того, що потрібно зробити репортеру, – це підібрати цитату, яка шокує і відображатиме настрої протестуючих.
Це завдання може виявитись значно важчим, ніж здається, що видно з наступного невдалого сюжету.
Уявіть таку ситуацію. Юрба християн-п’ятидесятників зібралась біля будинку конгресу США для чергового публічного обговорення питань, що стосуються сексу, абортів, сімейних цінностей та життя. А репортер з Washington Post, щоб передати настрій цієї молитовної зустрічі, написав наступне:
«Іноді лунали досить навіть ворожі звернення на адресу законодавців у Білому домі». Потім у газетному виданні Post без будь-яких пояснень процитували фразу одного з мовців цього релігійного зібрання: «Давайте помолимось, щоб Господь привів до заклання кожного з будинку конгресу».
Яке заклання? Очевидно, що репортер, котрий написав цей матеріал, так само як і редактори, не знали нічого про стан, який мільйони п’ятидесятницьких християн називають «бути закланим у Святому Дусі». Вони вірять, що в цей момент в них відбуваються зміни, спричинені напливом Божої сили. У результаті цієї журналістської хиби з’явилась книга «Елементи журналістики: що новинарі повинні знати, а громадськість – допускати».
«Проблема полягала в тому, – зазначали автори Білл Ковач та Том Розенстіль, – що репортери ні в кого не перевірили інформацію про те, чи справді мовець закликав до вбивства всіх членів конгресу, бо самі не знали значення сказаного, і не було нікого з п’ятидесятників поруч поспитати про це, а ще вони, мабуть, були занадто захоплені сенсацією, що «в тихому вирі…». Ця прикра помилка розкрила проблему «потреби у смиренні» в редакції новин, зазначають вони.
Журналісти завжди будуть сперечатись про значення таких слів як «об’єктивність», «чесність» та «збалансованість». Та все ж усі ми повинні погодитись: поняття «точність» вкрай важливе, і дуже погано, коли з року в рік критики звинувачують нас (з поважної причини) у тому, що ми основні факти висвітлюємо неправильно.Складно надавати інформацію про події та тенденції у релігійній сфері, якщо ми не знаємо значення окремих слів. Наприклад, «суніт» – це не те й саме, що «шиїт». Слова та символи мають важливе значення при висвітленні новин стосовно релігії, особливо при аналізі ватиканських документів, проповідей іракських духівників, ранкової молитви баптистів на зустрічі в Овальному кабінеті, посилання на буддійські джерела у голлівудських сценаріях та канонічні закони, що впливають на долю мільйонів доларів у пенсійних виплатах та майнових паях під час глобальної схизми.
Однак багато журналістів так і продовжують неправильно вживати слова. В огляді «Книги і культура» був опублікований критичний нарис під назвою «Релігійно неосвічені журналісти», в якому соціолог Крістіан Сміт з університету Північної Кароліни зазначав, що вже втомився від дзвінків журналістів, котрі не знають, що «єпископальний» – це не те саме, що «єпископський», або ж плутають поняття «євангельський» і «євангелістський» чи, боронь Боже, «євангелікальний». Чому керівники редакцій новин допускають це?
«Лише подумайте, що журналісти, які пишуть про політику, дзвонять в аналітичні центри Вашингтону, щоб проконсультуватись з експертами стосовно політичних стратегій партій «демократів» і «республіканців» або ж щодо рішення «Верховного суду», – пише Сміт. – То чому ж так мало існує журналістів, котрі висвітлюють релігію, які справді розбираються у цій темі?»
Деякі розбираються. Протягом своєї сорокарічної кар’єри висвітлення релігійних подій Ричард Н. Остлін прославився серед журналістів тим, що, влучав у ціль по цій темі. Однак, за свою долю він прочитав багато спотворених сюжетів, що стосувались теми релігії. Ви, можливо, подумаєте, що він міг би виконувати роль каталізатора для виявлення огріхів, що допускають репортери, котрі у загальних деталях намагаються розкрити тему релігії, часто оперуючи складною термінологією, доктринами та символами, в яких значно довша історія, ніж у друкованої преси.
Ні, Остлін і досі обережний в цьому питанні. Він знає, що дехто вважає його старомодним через його занадто прискіпливе ставлення до точності. Однак точність – це основа журналістики. Якщо ж репортери неправильно використовують основні терміни та поняття, то, він вважає, читачам взагалі немає змісту довіряти й іншим відомостям з репортажу.
«Іноді доводиться говорити про складні речі, – зазначає Остлін, відомий завдяки своїй роботі у Time та інформаційному агентстві Ассошіейтед Прес. – Однак недобре, коли люди, читаючи газету, можуть сказати «Хвилиночку. Та це ж невірно».
Ось яскравий приклад. Остлін безліч разів помічав одну й ту саму помилку, яку допускають репортери, розповідаючи про стрімке зменшення кількості священиків, посвячених у сан католицькою церквою, особливо у Північній Америці та Європі. Помилка у репортажах допускається стосовно двох тем, про які наразі існує найбільше сперечань, коли мова йде про католицизм. А саме – обов’язковий целібат для священиків та скандали навколо сексуальної розпусти серед духовенства.
Журналісти часто повідомляють, що Рим не посвячує у сан одружених чоловіків. «Точніше було б сказати, – зазначає Остлін, – більшість священиків, посвячених у сан католицькою церквою, неодружені. А ще точніше було б сказати «майже всі» священики неодружені. Бо що ж тоді казати про католиків східного обряду, де є одружені священики? Також є одружені, посвячені за обрядом Англіканської церкви і священики Єпископальної церкви. Деякі лютерани входять до їх числа.
«Дехто може стверджувати, що такі незначні помилки не мають вагомого значення. Та вони мають значення для людей, котрі читають матеріал і знають, що це не так. Що це говорить про наші стандарти у журналістиці?»
Проблема полягає в тому, що журналісти, котрі пишуть новини стосовно релігії, так само як і ті, що пишуть на такі складні теми як наука, спорт, право та мистецтво, повинні писати матеріал, котрий буде адекватний на двох рівнях. Їхній матеріал має бути доступний для розуміння читачів та точним з точки зору представників духівництва, наукових співробітників і віруючих.
Складність завдання полягає у комплексному та емоційному підході до питання. Порозмірковуйте, наприклад, над одним з найбільш насичених понять релігійної тематики – «фундаменталіст». 21 серпня 2005 року в газеті The New York Times репортер Джоді Вілгорен розповідав про вірування невеликої групи однодумців, котрі мають дуже критичну позицію щодо поглядів дарвіністів, чия теорія є панівною в наукових колах. В останній публікації цього матеріалу про вчених Вілгорен написав:
«Їхні звання – наукові ступені зі Станфордського, Колумбійського, Йельського, Техаського, Каліфорнійського університетів – просто вражають, однак їхні ідеї часто висміюються у наукових колах. … (Більшість) соратників належить до християн-фундаменталістів, хоча й наполягають, що їхні роботи містять серйозний науковий підхід, а не навіювання креаціонізму».
Однак існувала проблема. До цього кола науковців належали представники єпископальної, католицької, єврейської, східно-православної християнської віри та декілька гілок пресвітеріанства. Що ж слово «фундаменталіст» означало у цьому контексті?
У «біблії» журналіста – «Книга стилів Ассошіейтед Прес» – є застереження стосовно використання цього суперечливого терміну в саме такому контексті. У посібнику зазначено: «фундаменталіст – слово почало широко використовуватись на початку 20-го століття у полеміці фундаменталістів і модерністів в рамках протестантизму. В останні роки, однак, поняття «фундаменталіст» набуло принизливої конотації, крім випадків, коли воно вживається по відношенню до групи людей, що наголошують на точному буквальному тлумаченні Писання і на відокремленні від інших християн. Як правило, не використовуйте поняття «фундаменталіст», за винятком випадків, коли група людей сама себе такою називає».
У цьому випадку навіть New York Times довелось поступитись. В архівах електронної версії репортажів газети знаходиться змінений варіант цього матеріалу, в якому зробили наступне виправлення:
«У статті про дослідницьку організацію Інститут Дискавері, яка була опублікована на першій сторінці у недільному номері, де розповідалось про концепцію, відому як теорія розумного задуму, що пояснює появу життя на землі, неправильно було зазначено релігійні переконання співробітників інституту. Більшість з них належить до консервативних християн, включаючи римо-католиків та євангельських протестантів, – а не до християн-фундаменталістів».
У чому ж тут зміст? Для редакторів Times легко можна було уникнути цієї помилки. Все, що їм потрібно було зробити, це відкрити «Книгу стилів Ассошіейтед Прес». Також було б добре, якщо репортер дав можливість критикам теорії Дарвіна самим роз’яснити свої ідеї та вірування, аніж почепив на них ярлики, які закріпили за ними їхні супротивники.
Слова мають значення. Оскільки ця реалія дуже важлива для влучного висвітлення матеріалу стосовно релігії, наведемо ще один приклад, взятий з матеріалів Елі Колона, передового співробітника по програмам диверсифікації Інституту Поінтера. Варто зазначити, що Колон – активний член Пресвітеріанської церкви (США). У 2003 році він написав замітку під назвою «Хижі пресвітеріанці», що стосувалась новин по справі страти Пола Хіла, котрий був засуджений до смерті у штаті Флорида за вбивство лікаря, що робив аборти, та його охоронця у м. Пенсакола. Майже в усіх джерелах згадувалось, що Хіл був «колишнім пресвітеріанським служителем».
«В усіх історіях, що я читав у The New York Times, Washington Post, St. Petersburg Times, the Associated Press та The Los Angeles Times намагались розповісти про самого Хіла, – пише він. – Деякі надавали більше інформації за інших. Та жоден не дав якогось пояснення, як на мою думку, чому вони настільки важливим вважали підкреслити характеристику «пресвітеріанин» при розповіді про нього».
Це викликало питання у Колона. Чому репортери вважали, що просто необхідно згадати, що Хіл був колишнім пресвітеріанським служителем? Що вони вкладали у поняття «пресвітеріанин»? Чи був якийсь зв’язок між деномінацією, вірування якої сповідував Хіл, з цим убивством?
У цьому випадку не взяли до уваги навіть ще важливіший факт. Чи був Хіл членом Пресвітеріанської церкви (США)? Він належав до консервативної Пресвітеріанської церкви в Америці чи до навіть ще більш консервативної Ортодоксальної Пресвітеріанської церкви? Що ж означало те, що він не втримався в жодній з цих консервативних церков через свої крайні погляди?
Основна думка. Точніше було б написати, що Хіл був «пресвітеріанином». Однак безпідставні неповні посилання на зразок цього будуть просто вводити в оману та недоброзичливо налаштовувати багаточисельні ряди пресвітеріан – лівих та правих, – котрі прочитали чи почули такі заяви.
Я міг би й далі продовжувати. Чи такі самі вірування в ортодоксального рабина, як і в рабина ліберальної общини реконструкціоністів? Чи тотожні переконання «поміркованого» баптиста (згадайте Білла Майерса) з переконаннями «консервативного» баптиста (згадайте Ріка Уорена)? Англіканський єпископ з Нігерії автоматично матиме такі ж самі переконання, як у єпископа з Нью-Джерсі? Чи однакове розуміння поняття «джихад» у суфія з таємничого Кашміру, переконаного мусульманина, і вороже налаштованого ісламіста з гірських районів Пакистану?
Як передовий співробітник по проектам, що пов’язані з релігією та новинами, Інститут Поінтера, Колон переконаний, що спеціалісти з висвітлення релігійної тематики, а також їхні редактори повинні, наскільки це можливо, обороняти точність у поданому матеріалі. Дуже важливо, наполягає він, щоб репортери уникали використання ярликів, що насправді мало додають змісту до сказаного.
Коли є сумніви, журналістам краще надати можливість безпосередньо релігійним представникам внести ясність. Основна мета – надати інформацію, а не висвітлити стереотипи. Смирення у цьому питанні – і справді чеснота, коли ви пишете про релігійні вірування та людей.
«Коли ми використовуємо релігійні терміни, особливо ті, що стосуються напрямку деномінації, сект, груп, потрібно вносити більше ясності в те, хто вони насправді і у що вірять, – коментує він. – Нам потрібно зіставляти віру і факти. Потрібно давати визначення деномінаціям. Контекст і точне визначення допомагають одержувачам новин краще розуміти людей з певними релігійними переконаннями, а також те, як релігія впливає на їх вчинки».
Звісно дуже допомогло б, якщо у редакції новин було б більше репортерів та редакторів, котрі вже знайомі зі значенням цих понять. Для цього керівникам редакцій потрібно наймати професіоналів, котрі зацікавлені в правильному донесенні інформації про релігію.
***Уільям Р. Бурлей за свою півстолітню кар’єру в медіа-компанії E.W. Scripps Company (яка розпочала діяльність у 1951 році, коли він навчався у середній школі міста Евансвіл, штат Іллінойс) наймав багато різних редакторів та репортерів. Він пішов на пенсію після того, як пропрацював на посаді президента, виконавчого директора та голови ради директорів у корпорації Scripps Howard Inc. Протягом десятиріч він сумирно намагався переконати редакторів піклуватись про покращення якості висвітлення релігійної тематики. Деякі з битв він вигравав, деякі – програвав.
Він сам традиційний римо-католик, однак Бурлей займав цю посаду не тому, що хотів бачити більше журналістів в церкві. Ні, він просто не хотів, щоб його репортери та редактори продовжували пропускати факти у матеріалі новин, що на національному рівні впливали на мільйони людей та долю мільярдів доларів. Він вів цей бій, бо вважав, що журналісти могли б готувати справді обґрунтовані матеріали про важливі питання, що постають із щоденних подій, пов’язаних з народженням, життям, шлюбом, радістю, стражданнями, болем та смертю.
Деякі журналісти, з його слів, й досі не вважають, що релігія грає справді важливу роль у реальному житті. Однак, у досить значної кількості редакторів починають пітніти долоні, коли треба вкладати час, чорнило та гроші у цей складний та своєрідний предмет. Також зрозуміло, що мало хто буде задавати запитання релігійного характеру протягом співбесіди з потенційними репортерами чи редакторами.
«Більшість редакторів абсолютно переконані, що громадський сектор – це територія світських подій, а не релігійного життя і новин у цій сфері, – каже Бурлей. – Знаю, що про це постійно говориться, однак це дійсно правда. У результаті багато редакторів автоматично виключають релігію з висвітлення подій громадського життя. Ми саме проти цього».
Дозвольте мені ще раз зазначити очевидне. Це журналістська, а не релігійна проблема. Якщо керівники редакцій новин бажають впровадити швидкі зміни з цього приводу, то один з методів, яким цього можна досягти, є процес підбору персоналу. Спроби покращити якість висвітлення релігії не увінчаються успіхом, якщо у працівників, які щодня приходять у редакцію новин, «слух не налаштований» на музику релігійних настроїв у громадському житті, як полюбляє казати коментатор Біл Моєрс.
Це чудова метафора. Я люблю повторювати редакторам, що сенсаційні події, пов’язані з релігією, схожі на перехрестя між політикою і оперою. Закони та структури, якими керується життя релігії, часом такі ж складні та технічно структуровані, як і апарат управління уряду США, і у типовому блоці новин інформація подається стосовно сотень різних релігійних течій та фракцій, а не однієї чи двох.
Проте існує дещо більше, що стосується релігії, аніж самі закони, факти, вірування та церковні структури. Як зараз, так і потім репортер повинен буде подавати інформацію з критичних, надокучливих, напружених релігійних зустрічей, де хтось може встати та почати проповідувати чи навіть молитись. Лексика висловлювань може бути старого стилю, заплутаною, піднесеною чи відверто дивною. В одну мить люди можуть почати плакати і обніматись чи кричати і покидати зібрання.
Те, що відбувається, часто приголомшує репортерів. Що сталось? Що вони пропустили? Що вони не зрозуміли? Вони збирали матеріал з події, що ними сприймалась як політичне зібрання, а насправді хтось почав співати одну з духовних пісень цієї групи людей. Таким чином репортери чули тільки слова, однак їхній слух не був налаштований на музику, яку могли чути інші. А отже, вони не могли зрозуміти, що відбувалось перед їхніми очима.
Хочу чітко зазначити: редактори не повинні створювати спеціальний відбір репортерів за ознакою їхньої релігійності. Так само як і не повинні уникати можливості взяти на роботу віруючого спеціаліста. Основний зміст в тому, щоб наймати журналістів, котрі мають серйозне ставлення до релігії, наймати репортерів, котрі прагнуть навчитись, як чути цю музику.
Впродовж років своєї діяльності я знав багато віруючих, котрі були винятково професійними спеціалістами у цій сфері. У той самий час існують інші журналісти, котрі, скажімо, більш посвячені тому, щоб передавати свої власні релігійні вірування, аніж вдосконаленню журналістської майстерності, що передбачає точну передачу вірувань інших. Я теж знав справжніх скептиків, котрі чудово писали на релігійну тематику. А також таких, чий скептицизм пронизував матеріал злістю більше, ніж розкривав тему.
Як же редакторам відчути стан душі потенційного репортера? Бурлей мав винятковий підхід до цієї території, який він рекомендував й іншим редакторам:
«Я завжди вважав цікавим поговорити з репортерами та редакторами про їхню освіту, – зауважує він. – Скільки людей у наших відділах справді вивчали історію та мистецтво, філософію або навіть теологію? Скільки з них коли-небудь заглиблювались в основні питання, на які люди шукають відповіді протягом сторіч? Відверто кажучи, я завжди мав особливе ставлення до людей з такою освітою. Я робив це не через релігійні переконання. А для того, щоб дізнатись, чи ми маємо справу з дійсно всесторонньо освіченими людьми, котрі в змозі були б висвітлювати важливі життєві питання».
Такого плану розмови зазвичай лякають багатьох професіоналів редакції новин, котрі побоюються, що особисті інтереси чи сповідування певної віри можуть стати на заваді журналістській об’єктивності.
Однак такі знання можуть дуже допомагати на практиці. Складно робити якісне викладення новин про релігію, коли в редакції новин мало або й взагалі немає людей, що практикують віру у своєму житті. Нам потрібні журналісти, котрі матимуть емфатичне і в той самий час скептичне ставлення до релігії; журналісти, котрі зможуть доносити факти вірно, цитувати людей точно, робити дослідження теми глибше, ставитись з повагою до життя їхніх джерел інформації та припинять викривляти технічну і все ж часто поетичну мову релігійного життя. Журналісти повинні вміти розкривати матеріал як по темі віри, так і по темі сумнівів. Вони мають прагнути точно передавати погляди людини, чию віру вони вважають неправильною або взагалі не підтримують.
В деяких випадках справді допомагає те, коли редактори наймають репортерів, що прагнуть так чинити. Бурлей зазначив, що ця досить очевидна стратегія буде актуальною у наш негожий час послаблення інтересу читача до статистики та інформації про доходи, коли водночас індустрія новин знаходиться на болісному етапі переходу в електронний вид медіа. Якщо для них майбутнє справді небайдуже, журналісти не можуть дозволити собі продовжувати ігнорувати або спотворювати факти у матеріалі, що грає таку важливу роль для життя багатьох читачів та глядачів.
«Редакторів та видавців потрібно на крок чи два підштовхувати, – він каже. – Коли вони усвідомлюють, що існує значне широке поле аудиторії, що зацікавлена у цілісній інформації по темі релігії, тоді передування економічної забарвленості новин зміниться, і вони почнуть більше піклуватись про висвітлення релігійної тематики. Це ж так просто; чи хоча б має бути просто».
І знову: основна думка – основна. Керівники відділів новин повинні піклуватись про якість новин стосовно релігії, оскільки релігія формує життя багатьох читачів. По суті, релігія допомагає формувати життя багатьох прошарків читачів, читачів, що мають різноманітні етнічні та культурні коріння.
Тому Колон полюбляє наголошувати на тому, що вдосконалення якості подачі новин стовно релігії – один з методів внесення різноманіття у редакцію новин та у матеріал, який нею надається.
Проблема піднята дуже вчасно, оскільки у більшості випадків керівники газетних видань за останні десятиріччя зосередили основну увагу на таких традиційних категоріях диверсифікації як раса, стать, вік та клас. Він зазначив, що це важлива робота, яку потрібно продовжувати. Однак багато журналістів, здається, просто не бачать настільки очевидну диверсифікацію релігійних поглядів у багатьох громадах.
Висвітлюючи матеріали про різноманітні релігійні групи, ми тим самим надаємо у новинах більше інформації про ідеологічні спрямованості. Те ж саме стосується висвітлення інформації про групи меншин, що часто зводиться до запасного рангу новин. Це також спонукає журналістів писати про великі впливові громадські групи, що час від часу можуть розходитись у своїх поглядах зі світськими установами, включаючи пресу.
«У більшості містах релігійна громада схожа на сонячну систему, – пояснює Колон. – Одна група може бути настільки велика, наче сонце. Потрібно докласти багато зусиль у дослідженні цієї групи, в іншому випадку робота буде виконана недосконало. Потрібно справді добре потрудитись над цим. Також є інші групи, що як планети – великі й малі. У деяких з них навіть є супутники, котрі обертаються навколо них. Мета полягає у певному дослідженні всіх цих груп. Звісно, це означає, що редактори та репортери повинні знати шлях пересування по цій сонячній системі».
Дуже корисно було б, щоб у самій редакції новин були журналісти родом з однієї з цих планет, або ж ті, хто відвідує їх час від часу. Складно було б висвітлювати матеріал про Нью Йорк Сіті, якщо б не було декількох репортерів, котрі регулярно відвідують синагогу, чи звертатись до читачів у Даласі, коли в команді нема одного чи декількох репортерів, котрі постійно бувають на зібранні Південно-Баптистської церкви. А у вашій конторі, в Лос-Анжелісі, є хтось з іспанських п’ятидесятників, або католиків чи протестантів?
Редактори не звикли думати про різноманіття у такому розумінні. Багато хто й зовсім не звик думати про релігійні аспекти поля своєї діяльності. Однак, вже давно настав час, щоб ці редактори почали думати інакше, – так стверджує Бурлей. Ставки високі.
Бурлей розповів, що, коли він був молодим репортером, його вчили, що ключ до досягнення видатної майстерності полягав у тому, щоб бути «вперто незалежним» та не попадатись на вудочку «шаблонної журналістики». Тепер Бурлей ставить наступне запитання: «Як би сьогодні виглядав вперто незалежний журналіст?»
Подача якісного матеріалу стосовно релігії – це один із кроків вперед, за його словами. Це один з методів досягти негативно налаштованих читачів, котрі не вірять, що журналісти розуміють, що насправді відбувається у житті простих людей. Більше того, він каже, редактори повинні наполягати на вдосконаленні якості новин стосовно релігії, оскільки вони, як журналісти, зацікавленні в тому, щоб виконувати свою роботу якнайкраще у висвітленні матеріалу, що має важливе значення для більшості читачів.
«В кінці кінців саме те, які відповіді ми даємо на важливі питання стосовно народження, смерті та змісту життя, те і становить основу нашої культури, – стверджує він. – Ці запитання визначають нашу культуру та розкривають нам, хто ми такі. Як нам долучити ці вагомі аспекти у матеріал наших газет? Як нам висвітлювати такий матеріал?»
Звісно, проблематично те, що на кожному медіа-ринку присутні свої труднощі, свої особливі комбінації релігійних груп. Складно просуватись по цим заплутаним релігійним сонячним системам без необхідних знань мови, культури, доктрин, історії та страхів людей, котрі у ній проживають.
Яким чином репортери та редактори можуть при тій самій швидкості вивчити це все? Чи потрібно репортеру йти на факультет богослів’я, щоб вміти висвітлювати релігійну тематику?****
Коли Келлі МакБрайд працювала спеціалістом висвітлення релігійної тематики у газеті The Spokesman-Review у Вашингтоні, то розпочала написання низки новин про життя геїв і лесбіянок серед християнських общин – від пресвітеріанців до баптистів, від унітарів до католиків.
Вона знала, що в неї були чіткі джерела інформації з ліберальною точкою зору стосовно цього наболілого питання, люди, котрі хотіли засвідчити свої позиції та обережно поділитись деталями свого життя. МакБрайд вважала, що ця сторона питання вичерпана. Однак, вона усвідомлювала, що її стаття підпаде під бурхливу критику зі сторони багатьох консервативних християн тих чи інших церков.
Тому вона знайшла перевірене джерело – євангельського протестанта, якому подзвонила і запитала: «Чого тут не вистачає? Як би люди у вашій церкві обговорювали ці питання?»
Євангельський пастор подзвонив чоловіку та дружині, котрі колись у своєму житті боролись з проблемою гомосексуальністі. Крім того, що вони зараз батьки шістьох дітей, вони допомагали як консультанти тим, хто намагається подолати сексуальні потяги до представників своєї статі. Ця сімейна пара погодилась поговорити з МакБрайд, і цей контакт став ланкою до інтерв’ю з іншим євангельським християнином, котрий погодився обговорити свої переживання.
Це відкрило абсолютно нову перспективу для серії заміток по цьому питанню, що, чесно кажучи, було гарячою темою обговорення у ліберальних церквах. На адресу статей МакБрайд приходили схвальні відгуки та поміркована критика від людей, що підтримували різні погляди. Цей матеріал не був просто черговим у висвітленні проблематики гомосексуальності, який би прославлявся одними та жорстко критикувався як нечесний та незбалансований з доктринальної точки зору іншими.
Важливо було те, зазначає МакБрайд, що вона поставила під питання власне дослідження проблеми, застосовуючи принцип, який її колеги з Інституту Поінтера називають принципом «зацікавленої сторони». Продовжуючи викладати журналістам, МакБрайд навчає своїх студентів, що у більшості випадків на початку історій присутні люди, котрі роблять винятковий вклад у саму тему чи подію, що вивчається під мікроскопом. Такі зацікавлені сторони не просто зацікавлені у перебігу подій в історії. Справжні зацікавлені сторони вболівають за матеріал – вдалий чи ні.
«Чим більш запальна тема історії, тим краще було б, наскільки можливо, поповнювати команду зацікавлених сторін, – радить МакБрайд, котра спеціалізується на викладанні етики. – Вміння визначити зацікавлену сторону – одна з навичок, котра допомагає у процесі прийняття рішень з питань етики. Ви можете вдосконалити навички в ухваленні етичних рішень – у результаті ви побачите вдосконалення журналістики в цілому стосовно питань релігії та культури, бо ви навчитесь передчувати негативні результати свого матеріалу. Якщо хтось із зацікавлених сторін звертає увагу на те, що ваш матеріал не відображає правду, прислухайтесь до цього».
МакБрайд розповіла цю історію, наводячи приклад деяких базових засобів журналістики, які репортери, редактори та телевізійні продюсери можуть засвоїти та використовувати у подоланні труднощів при висвітлення релігійної тематики. Деякі журналісти проходять додаткове навчання, – уроки з історії релігії особливо корисні, – що значно допомагає у підготовці до кар’єри спеціаліста з висвітлення релігійної тематики. Здобувати такі знання корисно, особливо, коли практикувати при цьому базові навички та цінності журналістики.
Однак також є хороші репортери, котрим дають завдання займатись цією темою, і замість того, щоб просто перечекати рік чи два, вони й справді захоплюються даною тематикою до найдрібніших подробиць. Вони бажають знати більше. Тому важливо, щоб керівники редакцій новин знали, які існують організації, покликані допомагати у цьому навчальному процесі.
Інститут Поінтера – лише один з прикладів, звісно. Асоціація релігійних новинарів (Religion Newswriters Association), науково-дослідницький центр Pew Research Center, Центр з питань етики та громадської діяльності (the Ethics & Public Policy Center), Оксфордський центр релігії та суспільного життя (the Oxford Centre for Religion & Public Life), – членом якого є я, – та багато інших хороших університетів і інших учбових закладів пропонують післядипломні програми та розклад семінарів з метою допомогти журналістам, котрі серйозно бажають пройти додаткове навчання. Багато хто дізнається корисну інформацію про веб-сайти, на яких розміщені сучасні допоміжні матеріали, наприклад, сайт ReligionLink.org. Редактори можуть заохочувати багатообіцяючих фахівців з релігійної тематики шукати можливостей подальшого росту та поповнювати бібліотеку редакції новин.
Очевидно одне. Про байдуже ставлення навіть мова не може йти, якщо редактори та продюсери бажають якісно висвітлювати основну тематику та прагнути в цьому досконалості. Неосвіченість – аж ніяк не журналістська чеснота.
Після років роботи з Time та Ассошіейтед Прес, Остлін переконаний, що редактори, які дійсно вболівають за якість матеріалу, будуть прагнути збудувати команду професіоналів, які б справді майстерно висвітлювали релігійну тематику, і серед яких був би щонайменше один вправний досвідчений фахівець. Це може бути неможливо у менших газетних виданнях та майже в усіх редакціях телевізійних новин. Однак це не означає, що редактори та продюсери не повинні продумувати інші підходи.
Основне, що треба зробити, – це призначити хоча б одну людину, котра постійно буде в курсі подій стосовно цієї тематики – репортера чи редактора. Він буде свого роду «колективною пам’яттю» вашої редакції новин.
«Колись же потрібно перестати просто хизуватись. Повинен бути хтось, хто робитиме необхідні телефонні дзвінки, знаходитиме інформацію, стежитиме за місцевими тенденціями, – він каже. – Якщо цього не робити, то деякі події будуть для вас спалахувати, як грім серед ясного неба. Таким чином ви не будете встигати за подіями і робитимете помилки, які робити не треба. Це так само, як з політикою чи бізнесом, чи освітою або ж будь-якою іншою важливою тематикою. Потрібно, щоб була певна систематичність».
Те ж саме стосується телебачення та радіо, за словами Остліна, і що своєю чергою підкреслювала МакБрайд та члени команди Інституту Поінтера.
Дійсно, у типовій редакції новин на радіо чи телебаченні працює невелика кількість людей. Однак це не означає, що керівники редакцій не можуть знайти когось з команди, хто був би зацікавлений у висвітленні новин релігійної тематики, надати їм необхідне додаткове навчання і вони зможуть стати вигідними джерелами інформації у підготовці новин.
Остлін вважає, що соромно має бути тим керівникам редакцій новин на головних каналах та кабельному телебаченні, в команді яких немає журналістів, котрі дійсно професійно могли б висвітлювати релігійну тематику.
«Є так багато телевізійних станцій, для яких висвітлення релігійної тематики – справа туманна, – зазначає він. – Потрібно, щоб була людина, котра вестиме базу даних необхідних телефонних номерів; котра знатиме вірне написання слів «священик» та «архієпископ». Адже ж в світі релігії відбуваються події, які просто необхідно висвітлювати. У вас може не бути можливості найняти фахівця, однак, має бути хтось, хто не плутатиметься в основному.
Релігійні лідери часто зосереджують увагу на сильних та слабких сторонах репортерів, коли в них є нагода критично висловитись стосовно висвітлення релігійної тематики у ЗМІ. Однак, якщо ви коли-небудь працювали у відділі новин, то знаєте, що репортери не можуть досягти висот без високоякісної підтримки редактора, зазначає Стівен Волдман, головний редактор сайту Beliefnet.com, на якому розміщена найновіша інформації стосовно релігії і який співпрацює по цьому питанню з мережею ABC News. Волдман також працював національним редактором у U.S. News & World Report, а також національним кореспондентом у Newsweek.
Найбільш серйозні спроби покращити якість висвітлення релігійної тематики починаються з верхів. «Якщо там є відданий інтерес до цього, то й редактори будуть робити все необхідне для будування команди, яка буде вправно виконувати своє завдання, – коментує Волдман. – Можна втілювати у життя різні види стратегій для покращення висвітлення новин релігійної тематики, коли процес очолюють головні редактори».
Частина проблеми також полягає в тому, що багато головних редакторів досягають своїх посад, практикуючи майстерність у ролі політичних репортерів. Так, наприклад, різні елітні газетні видання зосереджені в основному на новинах у політиці. Багато редакторів сьогодні також зосереджують увагу на важливості висвітлення якісного матеріалу про спорт, дозвілля, стилі життя. У результаті більшість з них піклуються про вдосконалення висвітлення подій саме на ці теми. І кожен редактор знає, що не може дозволити собі постійно втрачати моменти подій чи нашвидкоруч їх висвітлювати.
Релігія – більш складна тематика для редакторів, зауважує Вольдман. Церковні диспути вони намагаються викласти як матеріал про політику. Коли мова йде про появу нових громад та релігійних рухів, вони роблять огляд цих подій на рівні виборів, статистичних даних чи тенденцій. А деякі релігійні події зовсім не висвічуються на їх радарі.
«Одні з кращих матеріалів про релігію стосувались простих, щоденних, звичайних подій життя – народження, смерті, шлюбу, смутку, надії, вдячності, спасіння. Це не можна назвати «новиною дня», – зазначив Вольдман. – Однак редактори повинні вміти охопити це, щоб виконувати роботу якнайкраще, і висвітлювати життя людей, як воно є, і далі вже надавати матеріал про ці вагомі події, що не віднесеш до ряду гарячих політичних новин».
«Ось у чому полягає сила релігії, і це суперечить тому, як редакторів вчили дивитись на це питання. Яким чином вести рахунок, коли справа стосується віри? Як визначити, хто виграв, а хто програв? Який фінальний рахунок, коли мова йде про питання, над якими люди сперечаються протягом століть? Висвітлюючи подію обрання нового папи, куди треба звертатись, щоб отримати інформацію про перебіг події? Ось як мислять редактори».
Є ще дещо важливе, що може допомогти редакторам та видавцям редакцій новин у вдосконаленні якості висвітлення релігійної тематики на місцевому рівні. Вони можуть наполягати на тому, щоб дослідницькі відділи їхніх організацій дізнавались інформацію про релігійні установи, їхню діяльність та вірування. Якщо такі дослідження вже були проведені, то чи застосовуються ці дані у редакції новин? Якщо ж ще не були проведені, то чому?
«Навіщо тоді редактори у редакції, якщо вони не проводять таку роботу? – зауважує МакБрайд з Інституту Поінтера. – Коли ви й справді хочете робити добру справу для суспільства, то вам потрібно знати, з кого це суспільство складається. Ви можете дізнатись про це різними способами. Спершу перегляньте відомчі матеріали про населення та визначте етнічні і расові прикмети суспільства, що вас оточує. Перегляньте економічні відомості. Дізнайтесь про ринок праці. А також релігійні погляди.
«Що значить, коли ви навіть і близько не знаєте, яка найбільша релігійна група в суспільстві навколо вас? Якщо немає відповіді на такі основні питання, то це свідчить про присутність інформаційної лакуни у вашій редакції та потребу виправити ситуацію».
Часто, за її словами, керівники редакцій просто не володіють достатньо інформацією. Однак, це не виправдання, якщо в редакції назріла інформаційна криза, адже в наш час проводиться так багато освітянських проектів, пов’язаних з релігією. Редактори постійно наймають консультантів, щоб вдосконалювати навички працівників редакції та знаходити вирішення проблем. Чому б такий підхід не використати і для покращення висвітлення релігійної тематики?
«Існує багато способів, як стати обізнаним у питанні релігії, – зазначає МакБрайд. – Проте спершу треба хотіти стати обізнаним у цьому питанні».
Однак, є журналісти з певними серйозними упередженнями.
«Думаю, у деяких редакціях новин існує певна стриманість стосовно висвітлення релігійної тематики. Це дещо інше, ніж просто неосвіченість, – відзначає вона. – Іноді причиною цьому є декілька людей, котрі, власне, мають стримане ставлення до релігії. Вони вважають, що ця тема неприємна для обговорення, містична, наводить страхи, дивна та убога. Якщо люди з таким ставленням займають впливові посади, їхнє відношення до висвітлення цього питання відчує на собі вся редакція. Якщо ж це редактор відділу міських новин, то потрібно направити цю людину на певне навчання або ж знайти інший спосіб привести ситуацію до ладу».
Для багатьох журналістів єдиний спосіб позбутися такого ворожого ставлення до релігії, – вийти з ньюз-руму та поспілкуватися зі справжніми віруючими. Це може бути боязко. Проте це працює.
***Марк Пінські не зустрічав багато народжених згори християн, оскільки сам був євреєм і ріс в Майамі та околицях Нью Джерсі, Нью Йорк Сіті.
У середині вісімдесятих ситуація була іншою, коли він розпочав писати на релігійну тематику в окрузі Оранж Кантрі для газети The Los Angeles Times. Цей період був відомий скандальними телепроповідями. Ви й отямитись би ще не встигли, як Пінські вже писав про Роберта Шуллера з «Кришталевого собору», Пола та Джен Крауч з Trinity Broadcasting Network та інших відомих проповідників. Це було схоже на дослідження екзотичного племені, і Пінські вважав, що може дізнатись все про віруючих на прикладі цих суперзірок. Такий підхід «згори-донизу» здавався природнім для репортера, котрий жив, за його словами, у «химерному космополітичному суспільстві» прибережної країни Лос Анжелес – далеко від євангельських фортець.
Пізніше, у 1985 році, Пінські переїхав в інший куточок країни, де мав висвітлювати релігійну тематику в The Orlando Sentinel. Незабаром він збагнув, що євангельські віруючі жили з ним по сусідству, він зустрічав їх на зборах батьківського комітету, бесідував з ними, стоячи в черзі в магазині («А в яку церкву ви ходите?»), вони організовували більшість святкувань днів народження в його околиці. Майже в кожній кімнаті сімейного лікаря Пінські був Новий Заповіт, а ще він любив говорити про церковні місіонерські проекти. Навіть місцеві католики молились іншими мовами, здіймаючи вгору руки.
«Євангельські віруючі становлять одну з ланок різнобарвного теологічного ландшафту в Каліфорнії, а у Флориді вони самі ж є цим ландшафтом», – писав Пінські у Columbia Journalism Review в замітці під назвою «У колі євангельських віруючих: як один журналіст пересікся з релігією». Пізніше ця тема була ширше розглянута у книзі «Єврей між євангельськими віруючими: поради для спантеличених». «Я зрозумів, що знаходжусь у зовсім іншому Оранж Кантрі. Найбільш популярні наліпки на бампері присвячувались не комерційній станції рок музики, а сучасній християнській. Крім того, що Орландо було своєрідною туристичною Меккою, це місто ще й ставало Новим Єрусалимом для міжнародних євангельських організацій, дуже схожим на Колорадо Спрінгс. Рефлексивно я застосовував свій підхід «згори-донизу», намагаючись надолужити втрачений час та пишучи статті про впливові парацерковні організації, такі як молодіжний рух Campus Crusade for Christ та організація перекладачів Біблії Wycliffe Bible Translators, популярність яких на той час перемістились з південної Каліфорнії до центральної Флориди».
Пінські заплив «у море серед віддано віруючих християн, і відчув такий холодовий шок, як при різкому зануренні». Але невдовзі Пінські освоївся у стосунках з сусідами, і це добре вплинуло на нього як на репортера. Він пішов за межі своєї моделі «згори-донизу» і почав відвідувати церкви, слухаюче те, про що говорили люди, і зіставляв це з тим, як вони жили. Як виявилось, його сусіди були досить багатогранними. Вони були «більш схожі на непомірно добросовісних, аніж лицемірних». Він помітив, що їхній консервативний підхід до віри у різноманітних формах впливав на їхні погляди щодо політики, культури та інші цікаві теми. Пінські сам був шокований, коли збагнув, що як батько, він розділяє їх острахи стосовно того, що «популярна культура» занурює дітей «у токсичну суміш безглуздого насилля та сексуальності без любові».
Пінські вирішив, що євангельські віруючі були «окремим всесвітом», який потребував ретельного дослідження. Це було особливо актуально, якщо він хотів, щоб газета залишалась цікавою та користувалась попитом серед читачів в Орландо. «Євангельські віруючі вже не здавались карикатурами чи абстракціями, – писав він. – Я навчався тлумачити їх метафори та читати мову їх тіла. З особистого щоденного досвіду я побачив те, що Джон Грін помітив у своєму ґрунтовному дослідженні: євангельські віруючі не були монолітними, так само як не можна їх назвати «бідні, неосвічені та такі, якими легко командувати» як це було колись підступно зазначено у виданні The Washington Post… Це не означає, що мої погляди сходяться з їхніми. Водночас це допомагає бачити щирість їх поглядів та висвітлювати інформацію про них справедливо. Можливо, я перебільшую, але мені здається, що з часом у мене розвинулись стосунки взаємодовіри та взаємоповаги з представниками євангельської общини та їх лідерами».
Коли Пінські перетнувся з труднощами у писанні про людей, чиї вірування радикально відрізнялись від його власних, він змінив свій підхід та почав зустрічатись з ними і слухати їх. Однак, він зробив ще один надзвичайно важливий крок. Дотримуючись журналістської незалежності, він збагнув, що повинен писати такий матеріал, який євангельські віруючі самі вважали б точним та проникливим.
Ось це журналістика. Репортери знають, що плоди їхньої роботи час від часу можуть засмучувати читачів та персонажів їхніх історій. Однак поганим показником є те, коли з року в рік, десятиліття за десятиліттям, вони чують відлуння скарг щодо точності у їхній роботі.
Коли справа стосується релігії, основна інформація, яку подає редакція, зазвичай базується на лівих та правих поглядах субкультур. Втім, можна сказати, що більшість критичних відгуків надходить від представників «правих» поглядів, особливо від віруючих, котрі переконані, що більшість репортерів мають упереджене ставлення до всіх релігійних бачень істини.
Чому це так? Правда в тому, що багато журналістів глибоко переконані, що їхній матеріал має базуватись на фактах, а точки зору, що основуються на власному релігійному досвіді – так звані «зацікавлені сторони» – не повинні братись до уваги. Коли репортери перетинаються з людьми, котрі розповідають, як Бог відповів на їх молитви, вони чомусь просто ігнорують це та закривають свої записні блокноти. Складно співпереживати віруючим, якщо ви переконані, що вони марять.
Пітер Дженнінгс в ABC News Tonight зауважив це так. «Усі, хто колись дивились телевізійні новини, бачили сюжет, в якому камера знімальної групи показує руїни після якогось лиха. І звісно репортер задає запитання тим, кому вдалось вижити: «Як вам вдалось вийти з цієї жахливої ситуації?» Нерідко у відповідь можна почути: «Я не знаю. Просто молився. Думаю, без Божої допомоги мені б це не вдалося».
Після таких слів, зазначає Дженнінгс, триває незграбне мовчання. «Потім репортери задають знову питання, яке, навіть якщо не так дослівно звучить, зміст має наступний: «Ну, це дуже мило. Проте що ж насправді допомогло вам?»
Для більшості глядачів, за його словами, та напружена пауза свідчить про «прірву у поглядах віри» між журналістами та більшістю пересічних громадян, про яких вони висвітлюють інформацію щодня. Журналісти, котрі справді вболівають за майбутнє індустрії новин, зацікавлені в тому, щоб подолати цю прірву.
Багато журналістів просто не усвідомлюють, що в історіях стосовно релігії міститься багато різних фактів і поглядів на істину. Так, може бути важко підтвердити, що Бог відповідає на молитви. Але напевне можливо підтвердити факт, що мільйони людей вірять у те, що отримують відповіді на молитви, і що це впливає на їхні вчинки в особистому та суспільному житті.
Журналісти, які продовжують ігнорувати погляди релігії на істину, будуть сліпо пропускати багато важливих історій у вирії релігійної тематики, зазначає МакБрайд. Це може спотворювати результати їх роботи.
«Проблема багатьох журналістів, котрі висвітлюють релігійну тематику, полягає в тому, що журналісти мають дуже логічний підхід до цього питання, такий, як в академіків, – зауважує макБрайд. – Багато історій залишається за лаштунками, бо ми ніяк не можемо збагнути, що не всі вважають, що все має наукову причину та наслідок, зв’язок, який можна обґрунтувати. Отож, одне з того, що ми маємо зробити для покращення рівня журналістики, – особливо, що стосується висвітлення цих питань, – це перестати шукати моделі послідовного розвитку подій на зразок «А плюс В дорівнює С» і почати задавати питання, які проливатимуть світло на тему віри і релігії».
Такий підхід до викладення матеріалу дієвий, проте й тут існують певні застереження, попереджає один з провідних американських дослідників проблеми новин та питання віри. Деяким журналістам може бути легше просто висвітлювати новини на релігійну тему у вигляді серії неясних подій про особисті вірування представників невеликої дивацької пастви.
Особисті вірування неймовірно зачіпають життя інших, – зазначає доктор Стюард Гувер з Університету штату Колорадо у м. Боулдер, автор роботи «Висвітлення релігії в новинах: віра та журналістика у дискурсі американського суспільства». У той самий час тему особистих вірувань легко можуть закинути подалі у довгу скриню культурних особливостей, подалі від складних тем про політику, право, науку, освіту та навіть церковні міжусобиці.
«Небезпека цього підходу полягає в тому, що релігія розглядається як щось суто приватне та особисте. Не береться до уваги її могутній вплив на суспільство і таким чином реальність повністю не відображається, – каже він. – Журналісти при цьому іноді використовують підхід «нехай люди самі розкажуть, що для них значить їх віра», отже нівелюючи вплив релігії на суспільство. Під кінець наводиться приклад висловлювань деяких представників релігії, при чому майже жодних фактів».
Саме це мають на увазі деякі журналісти, коли зазначають, що хочуть писати про «духовність» замість «релігії». З точки зору Гувера, важливо позбутися старої гамівної сорочки, якою стримували висвітлення новин стосовно будь-яких питань релігії, в результаті чого цей матеріал подавався як доповідь про перебіг політичних подій у ході міжконфесійних суперечок. Важливо писати про духовні тенденції у популярній культурі та з-поміж людей, котрі шукають відповіді на духовні питання поза традиційними святилищами. Але також важливо не забувати про висвітлення подій, коли релігійні лідери та прибічники їхніх організацій виходять безпосередньо на громадські площі.
Іншими словами, важливо не ігнорувати факти при спробі висвітлити релігійні настрої.
«Не знаю, чи має ця тенденція безпосереднє відношення до певного покоління, – коментує Гувер. – Та справді, ціле покоління людей не в змозі було перетнути межу між розумом та серцем. Існує стереотип відносно того, що новини релігійної тематики стосуються лише питань серця, а журналістика повинна подавати інформацію виключно про питання, що стосуються розуму. В реальності ж новини стосовно релігії та багато інших сюжетів, що варті уваги, торкаються обох цих аспектів… На певному етапі потрібно самому стати хорошим репортером, котрий ретельно вислуховує людей, збирає достовірні факти і вже потім береться за діло».
****
Хто коли-небудь цікавився історією висвітлення релігійних подій, має знати Джорджа Корнела з Ассошіейтед Прес. Протягом десятиліть ім’я цього журналіста було майже повсюди.
Під кінець 1970-х років я працював літературним редактором та вів рубрику про рок у щоденній газеті центрального Іллінойсу. У своїй кар’єрі я хотів писати про релігію. Саме тому вивчав історію релігії Америки та журналістику в Університеті Бейлора, а потім писав магістерську по дослідженням церковної проблематики, в якій розглядались питання теології, політології, історії та дещо з права. Коли я писав магістерську в Університеті штату Іллінойс, я заглибився у вивчення католицизму та юдаїзму.
Я знав, що можуть бути складнощі у написанні цієї першої роботи стосовно релігійної тематики, тому зателефонував Корнелу, щоб спитати його поради. У мене було одне запитання: що значить бути спеціалістом у висвітленні релігійної тематики?
Відповідь Корнела торкнулась декількох складних аспектів. Перше, що треба було зробити, згідно його слів, – це довести, що ви хороший репортер – не репортер, що пише про релігію, а саме репортер; для цього потрібен час. Після того, як на початковому етапі закладено фундамент у кількох газетах, можна було б підготувати декілька заміток, зосереджуючись на питаннях та новинах у сфері релігії. Також допомогло б вивчення курсу релігії – у якомусь закладі чи самостійно.
Він погоджувався, що тематика надзвичайно складна й уникнути помилок важко. Потрібно розбиратись у тому, чим ти займаєшся, і справді допомогло б, якби ваш редактор хотів би тісно співпрацювати з вами у цьому питанні і також пройшов необхідне навчання.
Як тільки у вас є репортерський досвід та замітки по релігійній тематиці, які ви могли б подати у невелике газетне видання, то, якщо все йтиме добре, ви могли б перейти на рівень більшого газетного видання. Однак знання не може замінити репортерські навички, а репортерських навичок самих по собі також не достатньо. Це двостороннє рівняння.
Важливо те, що висвітлення релігійної тематики варте зусиль, хоча переконати в цьому деяких редакторів важко. Завдяки йому у мене з’явились деякі аргументи, які я міг протиставити прихильникам такої позиції. Він радив читати щорічний перелік десяти топ-сюжетів згідно Ассошіейтед Прес. З року в рік у більшості з них була деяка інформація стосовно релігії. Варто зауважити, скільки часу та грошей американці присвячували релігії у порівнянні зі спортом.
Підхід, описаний Корнелом, був актуальним для мене на той час, так само, як і зараз. Проте серед першорядних журналістів є й такі, котрі не погоджуються з цим. Деякі керівники редакцій вважають, що новини стосовно релігійної тематики краще висвітлюються не професійними репортерами, а новачками, котрим, як деякі вбачають, притаманний свіжий та невимушений підхід, у яких менше упередженого ставлення.
У дискусіях стосовно цього питання часто звертаються до досить символічної події 1994 року, коли редактори газети Washington Post опублікували повідомлення про вакансію репортера для висвітлення теми релігії. Ідеальний кандидат, зазначалось там, «не обов’язково повинен бути експертом у релігії чи сам вірити». Зверніть увагу на слово «ідеальний». Професійні репортери з релігійної тематики часто сперечаються про плюси та мінуси того, коли цю тематику висвітлює віруюча людина, і я не вважаю, що ці сперечання скоро вичерпаються. Проте я був свідком того, як віруючі, так і невіруючі спеціалісти робили свою роботу на відмінно, висвітлюючи релігійну тематику, і навіть у випадках, коли певна віра радикально відрізнялась від їхніх поглядів, вони подавали матеріал виважено та чесно. Таким чином, немає навіть потреби дискутувати стосовно адекватності повідомлення редакторів Post, що «ідеальний кандидат» необов’язково повинен бути «експертом з релігії».
Фактично, редактори Washington Post стверджували те, що нестача кваліфікації і досвіду може бути плюсом, цебто перевагою, коли мова йде про висвітлення новин релігійної тематики.
На мить уявіть собі, що такі самі стандарти поставлені й для висвітлення інших тем. Спробуйте уявити, що редактори цієї газети шукають репортера для висвітлення подій у Верховному Суді, і розмістили б повідомлення, в якому було б сказано, що «ідеальний кандидат» такий, що «не цікавиться правом і не є експертом у юридичних питаннях». Або спробуйте уявити редакторів інших елітних видань, котрі шукають оперного критика і зазначають, що «ідеальний кандидат не обов’язково повинен любити оперу чи багато знати про неї». Або інші подібні повідомлення про вакансії репортерів для професійного висвітлення спортивних новин, науки, кіно та політики?
Для чого редакторам, котрі прагнуть відмінної якості висвітлення релігійної тематики, використовувати протилежний підхід у цьому питанні, аніж у випадку новин на іншу складну тематику?
«Релігійна тематика – питання занадто складне сьогодні, щоб до нього застосовувати такий підхід», – зауважує Рассел Чендлер, ще один першопроходець на поприщі висвітлення релігійної тематики, котрому було присуджено багато національних нагород за його роботу у газеті The Los Angeles Times.
«Досвід потрібен, а якщо його немає, треба сплачувати податки і набувати досвіду. Навчатись й надалі потрібно постійно, щоб мати вірні факти сьогодні, завтра і в майбутньому, – каже він. – Я ніколи не розумів, про що тут можна сперечатись. Це схоже на те, якщо б ми стверджували, що шукаємо гравців у баскетбольну команду, і нас насправді не цікавить, чи вміють вони грати у баскетбол або чи взагалі хочуть грати. Все буде гаразд, бо ми навчимо їх грати за нашими правилами».
Іншими словами, для удосконалення якості висвітлення релігійної тематики, керівники редакцій новин повинні дотримуватись таких стратегій, які б вони використовували для покращення висвітлення будь-якої іншої складної та важливої тематики. Їм потрібно наймати на роботу висококваліфікованих, талановитих спеціалістів – репортерів, котрі продемонстрували віддане ставлення до певної тематики, і забезпечити їх необхідним для роботи часом та ресурсами. Якщо немає таких кандидатур, потрібно знайти відданих своїй роботі репортерів, котрі зацікавлені в тому, щоб навчитись цьому.
Називайте мене старомодним або наївним, проте я вважаю, що найкращий спосіб підготувати журналістів до висвітлення релігійної тематики – такий самий, як для підготовки до висвітлення новин спорту, опери, права чи навколишнього середовища. Спеціалістам висвітлення релігійної тематики потрібні репортерські навички, відданість та широкі знання фактів і тенденцій релігій, як національного, так і світового масштабу.
Перефразовуючи політичного стратега Джеймса Карвіла, отримаємо: «Це ж журналістика, недотепо».
Немає потреби сперечатись, що важливіше – досвід чи талант. Перед нами двостороннє рівняння. Для висвітлення релігійної тематики важливі знання і талант, досвід і навички. «Ідеальні кандидати» на посаду хороших спеціалістів з висвітлення релігії повинні мати всі ці якості, і редактори повинні шукати саме таких журналістів. Читачі на це заслуговують.
Редакторам потрібно піднімати планку у вимогах до кваліфікації, а не занижувати її, зазначає Чендлер. Особливо в цей час, коли факти, символи та настрої релігії у різних подіях переплітаються з новинами як міжнародного, так і місцевого масштабу. Здається, що все змінюється водночас – мода і сімейне життя, поп-культура і бізнес, наука і дипломатія, – і релігія майже завжди є частиною цих тенденцій. Сама природа релігійних вірувань та сповідування теж змінюється.
«Не хочу звучати, як передвісник Армагедону, однак очевидно, що люди відрізняються не тільки відповідно до того, у що вони вірять, але і відповідно до того, звідки вони черпають інформацію, яка формує їх вірування, – підмітив він. – Це позначається на абсолютно кожній релігії у світі та сфері впливу, яку вона охоплює. Не можна говорити про глобалізацію, забуваючи про релігійний компонент усіх цих змін…
Часто журналісти помічають такі напливи змін, однак не в силі зрозуміти, як це співвідноситься з тим, що було раніше. Тому, висвітлюючи релігійну тематику у цей час, потрібно бути готовим до висвітлення нових подій, розуміючи при цьому структуру старих.
Відомий американський коментатор релігійних питань пішов навіть далі, ніж Чендлер. Були часи, як зазначає доктор Мартін Мерті з Університету Чикаго, коли редактори могли собі дозволити дискутувати на тему «з чого взагалі складаються новини у сфері релігії?» і «чи потрібно нам наймати фахівця для висвітлення цієї теми?»
А зараз журналісти повинні задаватись ще більш вагомим питанням: «У світлі подій 11-го вересня, чи існують якісь новини сьогодні, які не стосуються теми релігії?»
Це питання особливо має турбувати першорядних журналістів, котрі, щоразу виглядаючи з вікон своїх редакцій, вважали, що «релігії навколо буде ставати менше, аніж було раніше», – зауважує він. Ці журналісти були неправі, а ще помилялись, думаючи, що «залишки релігії», що дожили до цієї постмодерністської епохи, будуть «толерантними, поступливими, безпринциповими і таке інше».
Як реагувати на це телерадіомережам та газетним виданням? Як їм освітлювати ту складову життя, яка може впливати на розвиток подій як на світовому рівні, так і в затишних церковних залах, школах чи домах? Так, ситуацію змінило б те, якщо вони наймали б більше журналістів, котрі вміють висвітлювати такі складні та емоційно забарвлені теми, – зауважив Мерті у Школі журналістики Університету штату Небраска.
Проте й така відповідь вже не відповідає дійсності, каже він. Одного фахівця з висвітлення релігії вже не достатньо. Світ не стоїть на місті.
«Ми вже пройшли цей етап, – відзначив Мерті. – Зараз ми маємо справу з питаннями, які всім журналістам варто намагатись збагнути. Релігія та новини зійшлись на горизонті, і нам всім потрібно це усвідомити».
Автор: Террі Меттінглі.
Розділ з книги «Біла пляма». Перекладено з англійської Асоціацією «Новомедіа», 2009 р.
Бібліографічний опис книги «Біла пляма»: Blind spot: when journalists don’t get religion / edited by Paul Marshall, Lela Gilbert, Roberta Green Ahmanson. – New York: Oxford University Press, 2009. – 220 p.
Візьми участь у публічній дискусії на тему:“Релігійна тематика у вікні світських ЗМІ”
