Ось такі ми, «ДЕВ’ЯТІ»
Кажуть, у пам’яті залишаються завжди «перші». А ще ті, з ким було весело або багато клопоту. Осінь 16-го року в школі «Новий журналіст» відкрила нас, «дев’ятих». Турбот і сміху з нами було вдосталь! Такими нас, напевно, і запам’ятають. Але те, що запам’ятають – це точно!
Дванадцяте листопада. Останній день наших занять. По суті, весь навчальний марафон вже позаду. Домашки зроблені. Тест написаний. Залишився лише приємний бонус у вигляді лекцій про особливості роботи на радіо та телебаченні. Ну і дуже корисна інформація про те, як знайти собі пристойну роботу в ЗМІ. І десь-там, по-завершенню, вже маячить урочисте вручення сертифікатів.
Але поки, ми ще в процесі «поглинання» знань. Бонус виявився цікавим і пізнавальним. Уважно слухаємо і насолоджуємося. Попутно у вайбері вирішуємо архіважливе питання: що замовити на випуск? Вибір йде між суші і піцою. Розпал голосування. І тут в чаті з’являється суворий меседж координатора школи, і ми майже фізично чуємо владний голос Зої Никитюк: «Лекцію слухайте! Про суші раніше треба було думати!». Я відразу здогадуюся: наша Зоя вибирає піцу.
В результаті замовляємо те й інше. І поки нам все це готують і везуть, відбувається ще декілька важливих подій. На початку, – наш авральний, але, на жаль, не дуже стрімкий, марш-кидок за квітами. Потім, – урочистий обмін принесеного букета на заповітні сертифікати. Потім, – низка церемоніальних обіймів і поцілунків. І, головне, величезна кількість теплих слів від Зої. Ну і, звичайно ж, не менша кількість клацань мобільних фотокамер від нас.
Але ось ми вже й за столом. Налягаємо на суші. Старанно трамбуємо їх піцою. Радіємо. І раптом – бац! Прозвучало! «Дев’яті» – ви унікальна група! Таких, як ви ще не було ». З подивом дивимося на «джерело звуку». І там, поруч з глибоким поглядом Макса Забели і променистою усмішкою Дениса Мясоєдова, зустрічаємо очі Зої, які не можуть нас обманювати. «З сімнадцяти – дев’ять не отримали сертифікати. Це рекорд! Ох, і не легко ж з вами було. Але зате і не нудно» – резюмує господиня правдивих очей, доїдаючи чергову порцію піци. «З цим важко посперечатися», – охоче погоджуюсь я, потягнувшись за її останнім шматочком. Ось взяти хоча б Сашу Гріщенко, який сидить поруч. Його тяга до образотворчого мистецтва на лекціях часом потрапляла під немилосердний пресинг пильного координатора. Але він наполегливо привозив нам з Вінниці свою доброзичливу посмішку і масу позитива. Чи коментарі і «тонкі» запитання Валери Нестеренко. Це талант – створювати гарний настрій і особливу атмосферу в аудиторії. Адже після ночі в поїзді «Ужгород-Київ» багато взагалі втратили б будь-яке почуття гумору.
Список можна було б продовжити, але тут на столі з’явилося солодке. І не просто солодке, а справжній витвір кулінарного мистецтва! Елегантний тортик, увінчаний мікрофоном з написом «Преса», і переліком якостей, притаманних чесній журналістиці. Авторка всієї цієї краси – Марія Андрєєва, наша староста. Про неї скажу особливо. Якщо Маша коли-небудь вирішить стати мером, – я обов’язково за неї проголосую. Ну, посудіть самі: розумна, чесна, вихована, красива. Не поганий набір для майбутнього політика. І це ще далеко не весь список. Ще пригощає всіх бубликами та іншими смаколиками. Ну, чому ж не мер? Втім, про останню якість Марії, напевно, краще промовчу. Щоб не почути черговий Зоїн вигук: «Виноградов! А на вигляд такий пристойний чоловік!». Зловживати, наражаючись на цей «комплемент », не варто. А то й сам вже починаю в це вірити.
Але повернемося до нашого тортика. Перш, ніж безжально пошматувати це диво, поспішаємо зафіксувати його для прийдешніх поколінь. Ну і, звичайно, себе рідних на його тлі. Зоя, яка виступає в ролі «того, хто випускає пташку», включає «старого Станіславського» і вимагає від Лани Данильченко негайно вийти з «образу серйозної жінки». Володарка трьох дипломів про вищу освіту робить невелике зусилля і мило посміхається. Момент колективного щастя увічнений.
Але тепер з’ясовується, що культурно «пошматувати» торт, на жаль, нічим. Варіантів залишається небагато. Але ситуацію рятує Ірина Боярчук. З нетрів своєї сумочки вона несподівано витягує величезний кухонний ніж. Я так і не зрозумів: так було задумано чи він завалявся там випадково? Втім, не здивуюся нічому. Ірина – найстарший студент нашої групи. І тому повна життєвої мудрості. Та й людина вона, судячи з усього, дуже творча…
Приступаємо до поділу. Томочка Степанець, доброї душі людина, розкладає «трофеї» по тарілках. Чинно долучаємося до прекрасного. Смакота! Шкода, що Юлечка Іонова і Таєчка Лукич, які пішли раніше, так і не дізнаються яким був на смак цей шедевр. І, якщо життєрадісна Юля кудись виправдано поспішала з чоловіком, то за Таю просто не вийшло поборотися. Адже яблучок у нас, на жаль, не було. Хто знає, може і вийшло б. Підозрюю, що вони і таять секрет її чарівності.
Згадуємо Валерію Сірик. Виявляється, наша юна колега захворіла. Сумуємо, співчуваємо. Заїдаємо смуток солодким. Розмова заходить про Руслана Володимировича. Так, Так! Руслана Кухарчука, президента Асоціації Новомедіа, з нами теж немає. Як стверджує Зоя, – це досить незвично. Але у нього залізне алібі. Людина-легенда сьогодні бере участь в важливому заході на іншому кінці країни. Розуміємо. Але таємно сподіваємося, що душею він все ж десь поруч. І незримо ділитися з нами своєю законною порцією.
Але солодке вже не лізе. Навіть Зоя простогнала поруч, що зараз лопне. Інстинктивно відсуваюсь. І раптом виявляю пропажу. Зник мій іменний екземпляр «Нового журналіста». Зрештою, пошуки приводять мене до сумочки Святослави Червінської. Ясна справа, «втікач» потрапив туди помилково. Ну не може ж це ангельське створіння робити замах на мою власність. До речі, Свята – не просто студент. Вона ще й адміністратор школи. Інколи здається, що її ім’я безпосередньо пов’язане зі словом «посвячення». Разом з Олею Попович і Елеонорою Дібрівною вона склала потужний десант “Новомедіа”. Дівчатка, звичайно, все як на підбір. (Ох, хоч би Зоя промовчала.) Вміє Новомедіа знаходити персонал. Цілеспрямованість і ще раз цілеспрямованість! Ну і все інше. І навіть те, що не всі «десантниці» в цей раз «приземлилися» вдало, виглядає таким собі плюсом. Тобто, відсутня тут корупція геть. Хоча ми і не сумнівалися.
Отже, майно на місці. Урочистості, як і їжа, закінчилися. Можна розходитися. За кадром залишилися тільки вольовий Олександр Цалко і прекрасна мама чотирьох діток Олена Хачатрян. Цього разу з нами їх не було. Але є надія, що ми ще побачимося. Якщо не на Новому каналі, куди обіцяла зводити нас Маша, то на наступній школі, куди обов’язково прийду підтримати своїх. Якщо Зоя не вижене. Ось такі ми, «дев’яті»!
Віталій Виноградов, студент дев`ятої школи «Новий журналіст»
