Що таке «золота година» в журналістиці та як визначити сфальсифіковані новини у соціальних медіа – в інтерв’ю з Марком Літтлом, засновником ресурсу Storyful
Соцмережі суттєво розширюють рамки міжнародного репортажу, оскільки стають джерелом новин, коментарів, фото та відео, а також дають змогу спілкуватися зі свідком події, навіть якщо вона трапилася на іншому континенті. В Україні, як вважають експерти, журналісти поки що майже не використовують потенціалу Twitter та Facebook для підготовки міжнародних матеріалів. Тимчасом як у закордонних медіа вже виникає потреба мати окремі відділи, які би перевіряли інформацію з соціальних мереж і відділяли б «новини від сміття».
«Коли кожен може розповісти історію, використовуючи такий девайс як айфон чи таку платформу як Twitter – як обрати голос, до якого потрібно дослухатися?» – це питання ставив собі журналіст із Ірландії Марк Літтл. Він 20 років працював на телебаченні – висвітлював події внутрішньої та зовнішньої політики, працював кореспондентом у гарячих точках.
Згодом, як каже Літтл, він почав помічати, що природа репортажу змінюється, великою мірою через соціальні медіа. У 2010 році Марк Літтл заснував ресурс Storyful – унікальне «інформаційне агентство», що відстежує найсуттєвіші новини у соціальних мережах та перевіряє їхню достовірність. Наразі серед клієнтів Storyful такі ЗМІ як ABC News, Reuters, New York Times, France 24, Bloomberg та багато інших, у тому числі партнерство з Google і YouTube.
У команді Storyful працює 33 редактори. Вони проживають у різних країнах, окрім цього є розгалужена мережа медійників та громадянських журналістів, які співпрацюють із ресурсом – це певні «довірені особи» у регіонах.
Для визначення достовірності фото- й відеоматеріалів із соцмереж у Storyful є низка критеріїв. Ось деякі з ознак, на які звертають увагу редактори агентства: «Чи відповідають погодні умови на фото/відео прогнозам у той день для цієї місцевості? Чи збігається розташування вулиць із геолокаційними фото, зробленими у Google Street View? Чи збігається напрямок тіней із зазначеною годиною дня? Чи відповідають номерні знаки на машинах та дорожні знаки прийнятим у цій країні чи регіоні? Чи акцент і діалект допомагає визначити місце зйомки?» тощо.
Як сьогодні змінюється журналістика і яке майбутнє в соціальних мереж – Марк Літтл розповів в інтерв’ю для MediaSapiens.
Які найсуттєвіші зміни відбулись у журналістиці через розвиток соціальних мереж?
Думаю, найголовніше – що змінилося поняття «екстрені новини». Коли я починав працювати репортером, джерелом новини майже завжди був один журналіст. У нього була величезна мотивація повідомити першим про подію чи факт, бо він був його єдиним «власником». Відповідно, для інших ЗМІ екстрені новини починалися в інформаційних агентствах. Тепер же новини повідомляє спільнота – експерти, громадські активісти чи «глобальні журналісти» – вони починають говорити в соціальних мережах, потім наступає так звана золота година, потім певне ЗМІ підхоплює новину й вона стає мейнстрімом. Тому новини швидше з’являються в соціальних мережах, а не в офіційних новинних джерелах. З одного боку, це добре, бо новини стають швидшими та локальнішими, з іншого – їх важче перевіряти.
Що ви маєте на увазі під поняттям «золота година»?
Власне, це навіть менше, ніж година. Як журналіст я відчуваю, що нині в соцмережах дуже багато дезінформації, й вона швидко поширюється. Якщо, наприклад, у Twitter з’являється повідомлення, що хтось помер, журналісту важливо в перші 15–20 хвилин перевірити цю інформацію, поки історія не почала активно поширюватися. Інакше потім надзвичайно складно щось змінити, механізм буде запущено. Я це називаю «золотою годиною» – такий термін має щось спільне з медициною: коли трапляється нещасний випадок, ти маєш дуже короткий відтинок часу, щоб допомогти, втрутитися, врятувати життя. У журналістиці так само: тепер лишається все менше часу, щоб попередити поширення неправдивої інформації.
Який найпростіший спосіб дізнатися, чи можна довіряти новинам від невідомого користувача в соцмережі?
Найчастіше ми помічаємо таку ознаку користувачів-самозванців – у них немає своєї історії в соціальних медіа. Ось у моєму твітер-акаунті можна відразу подивитися, хто я, звідки, що кажу і обговорюю, чим цікавлюсь. А у «фальсифікаторів» такої історії немає: наприклад, лише 5 повідомлень на сторінці, це відразу викликає підозри. Ми починаємо зіставляти й дивитися, хто ця людина і звідки, що вона каже, і тут уже спливають невідповідності. Наприклад, людина, яка начебто з Іраку, говорить англійською до своєї «іракської» аудиторії. Або у відеоролику на Youtube – автор заявляє, що він із Японії, а на відео ми бачимо кадри, наприклад, із України. Тож ідентифікація людини, яка повідомляє новину, – це найперше, що потрібно робити.
Ви казали, що тепер новини постачає сама аудиторія, то чи є взагалі потреба у журналістах?
Абсолютно, так, журналісти тепер потрібні як ніколи. Журналіст потрібен, щоб виявити сенс та зміст, знайти людину, яка найближча до історії. Якщо ви приходити на місце аварії, то завдання журналіста – знайти свідка чи офіцера поліції, тобто людину, яка має найбільше інформації. Цей принцип працює і в соціальних мережах, але тут про подію можуть говорити 1000 людей, а ми втручаємось у розмову, намагаємося ідентифікувати найбільш корисну людину. Тому я відчуваю, що сьогодні журналісти мають бути у Twitter, Facebook та Youtube і поводитися так, як на місці події.
Що ви робите, якщо на місці події немає довіреного журналіста, який співпрацює зі Storyful?
Все одно потрібно шукати людину, яка має авторитет, – через перевірених журналістів чи наших співробітників. Думаю, що соціальні мережі допомагають дуже швидко знайти автентичне джерело – але тут, як і в будь-якій журналістиці, має бути два-три джерела, ми ніколи не покладаємося на одне.
Власне, у соцмережах журналісти роблять те, що й завжди. Я починав працювати в телевізійному ньюзрумі – дзвонив кожну годину в поліцію й питав: щось уже сталося? Тепер я роблю схожі речі, перевіряючи твітер-акаунти поліції, членів парламенту, місцевих журналістів та активістів, сторінки локальних газет. Я думаю, що це журналістика старих цінностей у новій упаковці.
Соціальні мережі – це ще один майданчик для журналістських висловлювань. Як вважаєте, які норми тут мають діяти?
Велика небезпека соціальних медіа в тому, що тепер значно легше сказати щось погане чи непристойне у Facebook чи Twitter, це може зробити кожен журналіст, і контролю тут немає. Я думаю, це одна з найбільш серйозних проблем, яку необхідно обговорювати. Як журналіст, я вважаю так: все, що я кажу у Twitter чи Facebook – це публічний простір, тому я б ніколи не написав там не лише неперевіреної інформації, але й певних звинувачувальних чи недоброзичливих речей на чиюсь адресу.
Часто журналісти беруть чужі фотографії із соцмереж і публікують їх потім на сайті чи в газеті. Як на ваш погляд, наскільки це етично?
Це справді важливе питання. Наша команда завжди питає особу, і я думаю, що потрібно питати дозволу постійно, хоча за законом ми маємо право спокійно використовувати фотографії і без запиту. Однак публікуючи контроверсійні фото чи відео, можна зашкодити людині (навіть якщо до цього фото є значний суспільний інтерес), тому завжди потрібно питати дозволу. Хоча з іншого боку, це справді проблемна зона – наприклад, я постійно використовую твітер-повідомлення людей, але ж я їх не питаю, чи можна використати їхній твіт. Тут сфера прав та дозволів: чи повинен я платити комусь гроші, якщо використовую фото з його сторінки? Я відчуваю, що ми повинні переробити й оновити саму систему: нечесно збирати контент у громадян, але нічого не давати їм взамін, особливо якщо отриманий матеріал дуже важливий. Тому зараз я думаю так: якщо ти зробив фото, яке принесло певному сайту велику кількість відвідувань (і відповідно, заробіток), ти маєш отримати щось за це. Наразі такого не відбувається, але я думаю, це якраз той напрям, у якому розвиватиметься соціальна журналістика.
Деякі медіаексперти вважають, що соціальні мережі – це лише тимчасова мода, і згодом їм уже не надаватимуть великого значення. Ви погоджуєтеся з такою теорією?
Справді, багато журналістів вважає, що через 10 років Twitter узагалі зникне. Можливо, вони мають рацію. Але навіть якщо зникне, його замінить щось інше – наприклад, Pinterest. Зрештою, не має значення, яка це буде платформа. Головна ідея – що мільйони людей спілкуються одне з одним у віртуальному просторі – нікуди не зникне. Так само як не зникнуть зміни в журналістиці, бо ми й надалі використовуватимемо різноманітні електронні пристрої, щоб говорити одне з одним, саме з цієї причини журналістика не повернеться до старих часів. Але тим не менш, майбутнє в серйозної журналістики є, і воно обнадійливе як ніколи.
Довідка: У 1991 році Марк Літтл почав працювати репортером на ірландському телеканалі Raidió Teilifís Éireann (RTE). У 1995–2001 рр. був спеціальним кореспондентом телеканалу у Вашингтоні. В 2001 році став «Тележурналістом року» в ESB National Media Awards. За час роботи у США зустрічався з такими політиками, як Біл Клінтон, Хіларі Клінтон, Барак Обама. У 2006-му презентував документальний фільм «Хто боїться ісламу?». Працював репортером у зонах воєнних конфліктів в Іраку, Європі, Азії, Африці. Марк Літтл був автором спеціальних випусків RTÉ News – про державні бюджети та вибори. З 2002 року ведучий програми Prime Time, у грудні 2009-го вийшла остання програма за його участі. Проект Storyful було запущено у квітні 2010-го. Автор трьох книжок, дві з яких на американську тему: Turn Left at Greenland (2002), Zulu Time (2004), The New America (2008).
Джерело: osvita.mediasapiens
