«Якщо обираєте журналістику невипадково, залишити її неможливо»
Тетяна Цимбал працює на телебаченні більше сорока (!) років. Вона – легенда телеекрану, ефіри якої дивились різні покоління українців. Скажімо, моя бабуся пам’ятає «Новини кіноекрану». А ми з мамою програми «Тетянин полудень» і «Лінії долі». Сьогодні Тетяна Василівна щотижня приходить до улюбленого глядача у програмі «Віра. Надія. Любов» на Першому національному. Саме цю програму Асоціація «Новомедіа» відзначила подякою за популяризацію вічних християнських цінностей. Під час спілкування з Тетяною Цимбал ти розумієш, що у професії є головним і другорядним, для чого взагалі існує журналістика і що у житті варто цінувати найбільше.
Отримання подяки для програми “Віра.Надія.Любов” від Асоціації “Новомедіа” за популяризацію вічних цінностей. Листопад 2012 року
1. Ніколи не опускайте руки.
За характером я оптиміст. Наївний оптиміст… Можливо, це мене рятує у житті, бо я ніколи не заздрила і не знаю своїх ворогів. Мені дуже шкода людей, які «виїдають» себе зсередини і заздрять речам, яким ти навіть значення не надаєш.
Знаєте, я дуже часто згадую свою маму… Світлу таку… Вона вірила людям і раділа життю, незважаючи ні на що. Я пригадую її розповідь про зустріч нового 47-го року. Квашена капуста і тюлька – за щастя. Вміння радіти таким, здавалося б, дрібницям, притаманне не кожному. Можливо, ці якості характеру мені передались саме від мами.
Проте, звісно, бувають і у мене важкі моменти. Та й зараз не найлегший час у житті, серйозні випробування… Нагадую собі, що Господь не дає більше, ніж можемо пережити. А ще згадую рядки з вірша Ліни Василівни Костенко, які допомагають:
І все на світі треба пережити,
І наперед не треба ворожити,І кожен фініш – це, по суті, старт,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
2. Професія повинна надихати
Мені завжди дуже подобалась моя професія. Навіть до смішного доходило. Пригадую, у вихідний день їдемо з чоловіком до друзів, проїзджаємо недалеко від Хрещатика, 26. І я шкодую, що зараз не на роботі, а в гості їду. Ви уявляєте (сміється – авт.)?! Тобто професія, пізнання нового, атмосфера добра, любові – все це надихало. До того ж, я дуже цінувала можливість працювати серед старшого покоління телевізійників – людей, які створювали телебачення.
3. Знайте тих, хто творив професію
Ці люди закладали незмінні формати телебачення. Я неймовірно радію, що мені пощастило працювати з ними і навчатись у них.Мені дуже шкода, що нове покоління погано знає майстрів справи, які були відомими у тій, великій країні. Кожен із них – особистість. Валентина Андріївна Челнокова – головний редактор редакції кінопрограм Держтелерадіо у 70-80-хх роках. Саме під її керівництвом мені пощастило вести «Новини кіноекрану». Віктор Борисович Кісін і Вадим Львович Чубасов – унікальні режисери. Вони стали ініціаторами і організаторами навчання телевізійних режисерів в інституті імені Карпенка-Карого – фактично засновниками вітчизняної школи телережисури. Вадим Львович заклав у 50-х роках основи сучасного телемовлення в Україні, був режисером-постановником перших телевистав у прямому ефірі. Дай Боже здоров’я Юрію Андрійовичу Федорову, який більше сорока років очолював операторський відділ, та й досі працює і викладає.
4. Навчайтесь у своїх вчителів
Пригадую своє перше відрядження. Мені 21 рік. З директором програм республіканського телебачення, своїм керівником Володимиром Юхимовичем Власовим приїхали у Волочиськ на Львівщині. Під час концерту Володимир Юхимович запитує мене, вказуючи на гітариста: «Подивись уважно. Що тобі впало в око?». «Та все впало в око», – відповідаю я. «Глянь на гітару. Помітила бант? Бачиш, як він її любить?».
Або урок від Володимира Яковича Заманського, якого дуже не вистачає. У радянські часи про телеведучих писали або добре або ніяк. І якось в газеті написали, що у мене м’які шиплячі. Уявляєте які проблеми на телебаченні були (усміхається – авт.)? Я вирішила написати відповідь. І в цей момент телефонує Володимир Якович: «Таню, ви, диктор республіканського телебачення, будете реагувати на міську газету? Не царська це справа…». Так навчив не вплутуватись у дрібні розбірки. За всі ці уроки я неймовірно вдячна своїм вчителям.
5. Йдіть у журналістику, а не у «звьозди»
Зараз на телебачення йдуть у «звьозди». Але ж потрібно розуміти, що минув час, коли всіх телеведучих знали в обличчя. Коли я починала, то на радянському телебаченні ми себе навіть не називали в ефірі. Пригадую, як декілька разів представилась, то почула, що «Цимбал займається саморекламою». Та й це не дивно. Радянське телебачення – імперія в імперії, дуже закрита ідеологічна установа. Диктори – обличчя держави. Згадайте, «Говорить Київ», «В ефірі програма українського телебачення». В той же час, куди б «анонімні» телеведучі не приїхали, їх прізвища знали.
6. Пам’ятайте, що телебачення – це драматургія
Кожному мистецтву притаманні свої засоби виразності. Для ведучого телебачення – це природність, талант відвертості. Коли починається театр або художня самодіяльність в поганому розумінні цього слова, тоді це вже не телебачення. Оскільки руйнується сама природа телевізійного спілкування. Телевізійна дія – це драматургія, яка народжується у вас на очах. І про це не варто забувати.
7. Поважайте глядача
Телебачення має унікальне право – приходити в дім і звертатись до великої глядацької аудиторії. Але у той же час ТБ має й обов’язок – поважати тих людей, до яких приходить у дім. Потрібно зробити так, аби вони й наступного разу відкрили двері.
Сучасне ТБ живе за законами комерції. Глядач – джерело прибутку. Але звинувачувати у цьому керівників не варто. Адже це ми, глядачі, мусимо давати собі раду у виборі пропозицій. У той же час серед телевізійників є надзвичайно великий відсоток лицемірства. Скажімо, самі такого не дивляться, мають можливість поїхати в Канни, подивитись Берліналле. І не враховують, що мільйони українців мають тільки два-три канали… І все.
8. Покликання журналістики – допомагати людям
Знаєте, на нашій професії стільки відповідальності… Журналіст повинен завжди думати про те, як після його програми буде складатись доля героя. Справжня журналістика покликана допомагати людям – це місток між владою і людьми. Через те я дуже задоволена, що зараз маю таку програму як «Віра. Надія. Любов». І дуже вдячна людям, завдяки яким вона існує.
Коли програма створювалась, мала вибір – «Віра. Надія. Любов» чи інша, яка й сьогодні виходить в ефір. Але ця мені ближча. І ось ми вже більше ста випусків відзняли, а це більше 300 історій. Наші герої – це моральний порятунок від власних проблем. Ми зі свого боку намагаємося допомогти кожному. Буває, що позитивного рішення навіть рік чекаємо.
9. Цінуйте репутацію
Коли я тільки прийшла на телебачення, там працювала редактор на прізвище Вишня. Почались скорочення і цю жінку скоротили. Але коли потрібно було йти до Павла Григоровича Тичини, то він ні з ким, окрім неї, не захотів спілкуватись. Пригадую ще один випадок. У 2008 році у мене був проект «Лінії долі». Під час домовленості про інтерв’ю В’ячеслав Степанович Брюховецький запитав редактора: «Ведуча та сама Цимбал?». Знаєте як це дорого?
10. Цінуйте людей
Колись Галина Сергіївна Уланова сказала, що не любить приїздити до Ленінграду через те, що їй немає кому телефонувати… Є люди, після втрати яких порожнеча. Треба порадитись, а немає з ким. Хочеш набрати номер, поговорити, а людина вже пішла в інший світ…
Ви запитали, кого мені не вистачає. Не вистачає Ступки. Коли він був живий, ми не були провінцією… Не вистачає моїх колег. Одна з великих втрат останнього часу – це Андрій Бенкендорф. Мені дуже гірко за тих талановитих колег, які не можуть реалізуватись, не відчувають, що вони потрібні. Багато кого не вистачає. Але, як сказав Ален Делон, коли йому виповнилось шістдесят: «Треба навчитись з цим жити».
11. Вмійте зробити перерву
Впевнена, якщо обираєте журналістику невипадково, залишити її неможливо. Втім, якщо відчуваєте, що втомились від професії, зробіть перерву. Займіться тим, що відкладали багато років: вивчайте мову, навчіться кермувати. Можливо саме це знадобиться вам згодом. Одним словом, наповніть власне життя.
12. Не розгубіть найважливіше
Журналістика професія інколи дуже цинічна. Але, якщо ти здатен розуміти й сприймати серцем, то які б правила гри не були, залишишся людиною. Колись разом із Євгеном Гінзбургом були в журі на одному з фестивалів. Тоді перше місце отримала російська програма «Простите, что живу» про жінку без ніг, яка мала величезну силу духу, працювала, народила. Пригадую як Гінзбург тоді сказав: «Ты понимаешь, я – циник, старая телевизионная сволочь, плакал…»
13. Вірте
Я вірю в Бога, бо без цього неможливо. Бувають хвилини, коли більше немає на кого сподіватись. В нашій сім’ї була неймовірна історія, яка б могла стати сценарієм для гарного фільму. Це трапилось у час, коли мій батько перебував на фінському фронті. Моя мама про нього нічого не знала. У цей час вона в Києві з річним синочком Женєчкою і моєю бабусею. І тут трапляється біда. Помирає мій братик, тяжко помирає моя бабуся, приходить повідомлення про те, що чоловік пропав безвісти… Мама залишається сама. Але вона має надію, що її чоловік живий. І просто починає молитись у церкві на Подолі, щоб він повернувся. Мама не знає, що у цей час батько потрапляє у німецький полон, двічі тікає з концтабору, опиняється у французькому опорі у генерала Шарля де Голля. Нічого не знає про родину і батько.
Проходить час, він їде ешелоном до Сталінграду і… вирішує під час зупинки у Києві спробувати відшукати маму. Вони зустрічаються. Що це, випадок? Доля? Хто їх вів такими шляхами, аби вони могли побачитись? Аби врешті-решт Тетянка могла з’явитись на світ?
Після зустрічі мама проводжає батька на потяг, але вони запізнюються. Мама розповідала, що у той момент батько схопився за голову і сказав фразу, яку я запам’ятала на все життя: «Який великий світ і немає куди подітись…»
Як в такі моменти, завдяки таким життєвим історіям не повірити, що Бог дійсно існує? Він веде нас по життю і визначає наш шлях.
Віктор Зарецький у 1987 році
написав портрет Тетяни Цимбал
Зоя Нікітюк, спеціально для «Новомедіа»
