Десять принципів для християнського життя у добу інформаційного суспільства.
Кожен день приносить все нові свідчення агресивного ставлення суспільства до дій та слів представників церков. І церкви у більшості випадків залишаються безпомічними жертвами цієї агресії, так і не зрозумівши, якими були можливості для апології та завоювання прихильності суспільства.
Візьмемо для прикладу лише березень 2012-го.
Катастрофічне невміння захищатися
На телебаченні та в газетах продовжують розкручувати тему «сектантів-убивць». Розповідаються різні домисли про останні дні дівчат, які загинули – за офіційною версією через самогубство. Плутаючись у звинуваченнях, відразу доводять кілька протилежних тез: на початку передачі говорять, що дівчинку довели до самогубства сектанти; в середині передачі вже говориться про вбивство та відсутність у тієї ж дівчинки суїцидальних настроїв; так чи інакше вся передача обривається на тезі про страшні секти, до яких належать всі християни, крім православних Московського патріархату (!).
Жодного ефективного спротиву в цій інформаційній війні протестантські церкви, проти яких спрямовано цей удар, так і не організували. Ілюзорними виявилися надії на те, що після кількох заяв хвиля цього інформаційного кілерства спаде – і вже можна буде не звертати уваги на цю проблему.
Як програють гросмейстери інформаційних війн
Ініціатор багатьох інформаційних війн в Україні сам виявився під ударом з боку ЗМІ. Звісно ж, патріарх Московський зовсім не хотів попадати в новини провідних телеканалів як рейдер, що під надуманим приводом захоплює квартири сусідів. Іміджеві втрати для РПЦ та особисто патріарха вже перевищили вартість цілого кварталу в елітному районі. Але простити винуватця для патріарха неможливо. Хочеться мати компенсацію за пилюку на книгах та речах у вигляді квартири сусіда! Все це обґрунтовується потребою у торжестві справедливості, і непорушністю букви закону. Цікаво, що в грудні минулого року патріарх закликав все російське суспільство саме припинити вимагати справедливості та дотримання закону. Було це після виборів у Думу, на яких розгорнулися очевидні для всіх фальсифікації. Логіка патріарха була така: всі ми грішні, всі ображаємо один одного, тому потрібно пробачити фальсифікаторів. На думку патріарха, вимагати справедливості опозиція могла б лише у випадку власної моральної чистоти, абсолютної чистоти. І ось тепер така принциповість!
Патріарху, який не простив пилюку від сусіда, згадали немилість по відношенню до хуліганок. Останнім загрожує 7 років позбавлення волі. Проти них збираються підписи в храмах МП. І патріарх не лише не простив, згадавши приклад Христа, який помер за ворогів Бога і захистив блудницю, ще коли та не каялася.
Патріарх звинуватив журналів у фотошопі – нібито у Києві він не носив годинник за 30 тисяч доларів. Смішно, але фотографія із цим годинником знайшлася і на офіційному сайті – на цей раз не в Києві, а у своєму кабінеті.
Жодної ефективної боротьби за імідж патріарха сьогодні не існує. Кожна помилка патріарха, будучи родом із середньовічних мрій про східне папство, виправдовується його соратниками в дусі маніхейського світогляду: є спасенні духовні люди, які завжди чинять добро; і є «люди плоті», які завжди чинять зло – навіть якщо говорять правду чи борються за справедливість. Оскільки на дворі не 1937-й, суспільство просто не вірить у безгрішного патріарха та власну невиправну вину, породжену пристрастями до споживацтва. Не вірить не лише тому, що ця схема просто смішна, але й тому, що сам патріарх не схожий на Павла Сербського чи Сергія Радонезького. Але навіть маючи небідного патріарха, його помічники могли б захистити його імідж – якби вміли. На жаль, цього вміння немає, і дискредитація патріарха може привести РПЦ до історичного краху так само швидко, як недовіра до Миколи II та його дружини привела до краху імперію.
Непідготовлені ініціативи
Українські католицькі єпископи латинського та східного обрядів прийняли звернення із проханням держави заборонити аборти в Україні. У відповідь на це звернення католики почули критику не з боку феміністок чи захисників права жінки на вбивство (такого роду протести були фактично не помітні). Церкви були критиковані противниками абортів! За недолугість ініціативи, адже католики не зробили кілька найважливіших в цій ситуації речей. По-перше, не подали власний законопроект, який би пропонував шляхи вирішення численних проблем із підтримки таких мам та їх дітей до та після народження. По-друге, автори ініціативи не пояснили, як вирішувати численні нові проблеми, головна із яких екзистенційна: хто нестиме моральну та матеріальну відповідальність за жертв підпільних абортів? По-третє, католики не проявили ініціативи щодо всиновлення тих дітей, які, слава Богу, не стали жертвами абортів, але були покинути матерями. Якщо дійсно церкви турбує доля українських дітей, то чому не зайнятися відразу і вже народженими, але сиротами? Чому є вимога лише заборонити аборт, але немає позитивної програми дій?
Спроби представити звернення із пропозицією про заборону абортів як ініціативу для початку дискусії виглядають досить дивно. По-перше, у зверненні була вимога до держави заборонити аборти, а не пропозиція до суспільства обговорити проблему. В тому і справа, що церкви чорним по білому написали вимогу прийняти закон, але не подали законопроекту. Цим самим поставили у незручне становище і себе, і державу. Наприклад, як можуть позитивно відреагувати на цю ініціативу держава та політикум, якщо не видно конкретного змісту церковних пропозицій? У чому мають полягати основні положення закону? Що на себе у справі спасіння ненароджених дітей візьме церква? Які проблеми залишаться на вирішення держави? Всі ці питання сьогодні – без відповіді…
Також неприємно вразив дискурс самозваних апологетів заборони. Замість звичного для католицизму взагалі дискурсу про права ненароджених, почулися звинувачення на адресу «матерів-убивць та їх посібників». Звичайно, в цій ситуації якось всі забули, що саме церкви і могли б без всяких законодавчих заборон створити умови для того, щоб хоч якась помітна для суспільства частина ненароджених дітей уникла абортів. І тут можна було б як раз вирішити дві проблеми комплексно: дітей із інтернатів роздати у сім’ї християн, а вільні приміщення та кадри використати для створення соціальних центрів по спасінню цих самих ненароджених дітей. Зрозуміло, що церкви мали б максимально вкласти свої власні сили в такий проект, щоб мати право вимагати від всього суспільства державного фінансування на ці реформи. Звісно ж, якби держава думала про майбутню потребу України у якісному людському капіталі, вона б боролося за усиновлення всіх сиріт та за спасіння ненароджених. Так чи інакше, не зробивши все для того, щоб мати чисті очі, християни почали говорити про чужі гріхи – і не в сповідальні, а публічно. Все це не лише неефективно, але і просто виглядає як прояв середньовічної грубості.
Як ніколи раніше, за ці кілька тижнів стало помітним, що католицьким церквам України не вистачає грамотних апологетів офіційної політики, які б пояснювали суспільству всі нюанси церковного вчення. Свого часу РПЦ вирішила аналогічну проблему за допомогою диякона Андрія Кураєва. Звісно, з деякого часу діяльність дияк. Андрія стала політичною та втратила власну ефективність, але досвід виростання церквою такого напівофіційного тлумача для суспільства всіх церковних ініціатив потрібно було б вивчити. Поки не пізно, можна було б серед священників УГКЦ та РКЦ знайти відповідні кадри, а поки що маємо чергові іміджеві втрати, яких цілком можна було не допустити.
Церква в часи відкритого суспільства
Христос попереджав, що все таємне стане явним. В часи інформаційного суспільства церква так чи інакше буде все більше і більше відкритою для суспільства. Практично нічого не можна буде приховати. Кожен недолік, кожна помилка, кожна зрада християнському покликанню – все це для суспільства все більше і більше відкрите та очевидне. Церква просто не має можливостей закритися від критичного погляду суспільства, а також від критичного погляду власних вірних. Всі люди грішні, всі мають недоліки. Але християни покликані до життя довершеного. І початок духовного життя – це вміння визнати власні недоліки та рішучість почати працювати над їх викоріненням.
Христос почав власну проповідь із заклику до покаяння. Церкви втратили навичку до постійного покаяння, не працюють над наявними недоліками, не намагаються стати кращими. Закликаючи суспільство до духовного преображення, церква забуває показати приклад. Коли церква відмовляється від критичного погляду на саму себе – її починає критикувати суспільство. Якщо про недоліки не говорять єпископи – про них починають дискутувати прості вірні. Століттями церковники претендували на особливий авторитет, але сьогодні церква потрапила в епоху, коли під сумнівом сам принцип авторитету. Сьогодні церковні лідери не можуть повчати людей просто так: ніхто не вірить в особливі повноваження когось чи чогось. На всі претензії “в’язати і рішити” суспільство відповість переконанням, що царство Боже та Церква – в серці та душі кожного. Суспільство, що поставило під сумнів усі авторитети, може стати християнським, лише якщо церковники покажуть приклад живого християнського життя. І навіть більше – суспільство повірить у Церкву не тоді, коли церковники покажуть приклад, а коли їх життя буде настільки високодуховним, що притягуватиме простих людей. Сьогодні працює класичний принцип особистого прикладу. Духовне життя церков повинно бути не лише досконало красивим – як життя Христа і апостолів: не випадково, що саме красою полонив образ Христа уяву багатьох протягом цих двох тисячоліть. Сьогодні епоха принципу формування причетності. Духовне життя церков повинно бути повноводною рікою, яка втягує у власне русло окремі життя вірних та невірних.
Постмодерне суспільство не вірить у теорії, воно може повірити лише у ту чи іншу практику. І не можна сказати, щоб церква всебічно була практикою любові до ближнього – як того вимагає Новий Заповіт.
Постмодерне суспільство не вірить у месиджі, навіть найкращі. Але може повірити в переваги того чи іншого способу життя. Щоб все суспільство жило по-християнські, високий євангельський спосіб життя повинен бути повсякденною реальність для ієрархії, священства, вірних.
Залишається надіятися, що церкви зрозуміють: вони – відкриті для суспільства. Вони – на суді. І цей суд має лише одне питання: чи відповідає церковна реальність до тих вимог, які мав Христос до власної Церкви? Суспільство хоче від церкви лише того, чого від Неї очікує Христос. Суспільство не хоче від церкви чогось свого – принаймні в Україні та Росії. Це співпадіння очікувань суспільства із заповідями Христа робить для церкви неможливим позицію самовиправдання.
Безповоротно втрачає свій авторитет церква, що відмовляється свідчити правду. Відмовляється захищати правду. Відмовляється протистояти інформаційним маніпуляціям.
Безповоротно втрачає авторитет церква, яка не вміє прощати, любити, берегти власну свободу від захоплення багатствами світу цього. Христос відмовився від матеріальних благ, влади та слави – які пропонував йому князь світу цього. Дивними є претензії називатися учнями Христа з боку людей, які попалися на всі три спокуси, вибравши і матеріальні блага, і владу, і славу у цьому грішному світі.
Безповоротно втрачає авторитет церква, яка не вміє показати власним прикладом виконання тих високих вимог, які вона висуває перед суспільством. Втрачає авторитет та церква, яка не показує відповідальності слів та дій. Суспільству не потрібні «великих слів велика сила», якщо конкретний заклик виявляється лише приводом до пустої розмови. Суспільству не потрібні окремі позитивні приклади, якщо церква не готова жити як єдине ціле згідно із власними закликами.
Церкви не готові жити в агресивному суспільному середовищі, яке критикує їх недоліки, ставить під сумнів їх авторитет, втрачає інтерес до них. Але іншого суспільства вже не буде. Люди не повернуться до середньовічної чи модерної наївності. Не буде примітивної віри в авторитети чи в розум, буде лише сумнів та критика. І церквам потрібно бути до цього готовими і не впадати у ступор. Зрозумівши, що це і є останні часи, в які випробовується вірність християн Євангелію, церкви можуть продемонструвати відповідальність, християнський спосіб життя, практичну готовність до самопожертви – і тим самим відкрити можливість християнізації сучасного світу. Але навіть якщо весь світ стане християнським, все одно християни будуть жити «як у вогні» – переживаючи есхатологічне випробування відкритістю та критичністю.
Бути завжди відповідальними перед Богом, перед суспільством, перед самими собою як церквою сучасним християнам – це вимога як до церков, так і до церковної інформаційної політики.
Десять принципів для християнського життя у добу інформаційного суспільства
1. Завжди будь вірним Євангелію. Не папа, не патріарх, не священик чи церковний інтелектуал мають бути кінцевим критерієм істини. Кожен може помилятися, і твоя «точка зору» – лише одна з мільярдів. Твоя традиція може помилятися або не мати відповідей на нові виклики. Коли не знаєш, що сказати – подумай, що сказав би Христос. Коли не знаєш, як вчинити – спитай себе, що зробив би Христос.
2. Не сотвори собі кумира із держави, нації чи церковної організації. Не повторюй помилок попередників, які забули про принципи Євангелія заради тієї чи іншої «симфонії» чи «співпраці». Допомагай державі лише там, де вважаєш за потрібне і корисне. Вимагай від держави лише того, що узгоджується із Нагірною проповіддю. Але ніколи не дивися на «симфонію» як на самоціль. Не роби кумира із нації, із громадянського суспільства, із окремих авторитетних осіб. Нація та громадянське суспільство можуть в будь-який момент перетворитися на натовп, що вимагатиме смерті для Христа та його учнів. Не роби кумира із церковної організації. Вона – не самоціль, а лише засіб. Занадто часто християни живуть лише заради підтримки церковної організації, забуваючи, що лише Христом «ми живимо, рухаємося, існуємо» (Діян. 17:28).
3. Май благоговіння перед святинею. Сучасна людина не відчуває страху перед сакральним. В добу постмодерну зникає усвідомлення кордону між сакральним та профанним. Земне, занадто земне – намагаються сакралізувати. Сакральне намагаються профанізувати. Утверджувати розмежування між Божим та земним, між добром і злом, між справедливим і несправедливим, між життям і смертю – це завдання щоденного подвигу християнина в ці складні часи.
4. Бережи свою свободу та поважай свободу інших. Пам’ятай, що людська душа створена на образ Божий, і свобода – одна із невід’ємних рис цього образу. Твоя свобода вибору – це віддзеркалення Божої свободи творчості. Оскільки ти вільний, ти відповідальний за своє життя. Якщо хтось вимагає подарувати йому твою свободу чи свободу інших, пригадай, що не для рабства ми всі були викуплені страшною ціною Христової крові.
5. Шануй власну традицію та захищай її. Найбільша біда сучасності – примітивність знань про власну традицію. Православні та католики не знають своїх традицій. Протестанти часто не знають головних принципів власної конфесії. За таких умов християни блукають у власних фантазіях, споживають різного роду симулякри замість церковного знання.
6. Не будь інформаційним кілером. Намагання «інформаційно вбити» співбесідника, особливо якщо він тебе критикував – це одна із головних спокус сучасності. Краще зовсім не писати нічого, ніж заміняти діалог інформаційною війною. Апостоли спілкувалися, стаючи «всім для всіх», але ніколи не вели інформаційних війн. І саме тому християнство завоювало світ. І саме через втрату вміння спілкуватися, сповіщати християнство у відкритому діалозі обличчям до обличчя, через торжество дискурсу звинувачень та засуджень – світ сьогодні стає все більш постсекулярним. Бог з’являється не у бурхливості інформаційних війн, а у тихому вітрі міжособистісної комунікації.
7. Не зраджуй Бога (і свої християнські принципи) заради придбання земного багатства чи задоволення.
8. Не допускай інформаційного варварства. Загальнолюдська поведінка буває або культурною (відповідною до людської природи), або варварською (тваринною). Деякі християни слугують великою спокусою для всіх, коли в сучасному інформаційному просторі демонструють власне варварство і хамство. Можна і потрібно бути принциповим та критичним, але не можна ставати інформаційним варваром та руйнівником людяності.
9. Не бреши. Цей принцип актуальний завжди, але сьогодні він стає просто «виробничим правилом» для церковної журналістики. Правда завжди стане відома суспільству, і сьогоднішня брехня обернеться як не сьогодні, так завтра втратою суспільного авторитета для твоєї церкви.
10. Поважай іншого в його специфічності. Митрополит Іоанн Зізіулас у своїй книзі «Спілкування та інакшість» так обґрунтовує необхідність цього прийняття. Ціль релігії – встановлення зв’язку із Богом. Бог є абсолютно Іншим та уникає того, щоб ми схопили Його за допомогою понять чи «досвіду», практик чи містичних переживань. Бог до нас приходить Сам, але тоді, коли ми приймемо іншого – кожного ближнього, якого нам посилає Господь – у нашу церковну громаду, у наше особисте життя. Якщо ми поважаємо специфічність інших, ми маємо моральне право захищати і власну ідентичність.
Перспектива
Лише прийнявши високі стандарти, які задаються самим Євангелієм, християни мають шанс бути почутими сучасним суспільством. Усі спроби християн повчати суспільство без намагання самим наблизитися до власного ідеалу – приречені на поразку. Християни відкриті для всього світу – така природа постмодерного суспільства. Залишається лише сповідувати свою віру, лише подавати приклад, кінець-кінцем – лише вмирати за Христа. Можна сказати, що християни опинилися на арені цирку. І дивними є намагання повчати з позицій авторитету чи намагання влаштувати на цій арені собі комфортне існування.
Тому не будемо смішними, а із всією серйозністю приймемо це існування в умовах відкритості. Страшно опинитися в такому становищі, але все-таки у цьому є одна прекрасна перспектива: в християнстві залишиться лише «чисте золото», а все інше таки «згорить» – як про це і попереджувало Писання.
Юрій Чорноморець, доктор філософських наук, “Релігія в Україні”
