Події навколо того, що тепер зветься Євромайданом, спричинили значно жвавіший розвиток медіа-сектору. Навіть його пробудження. Не кажучи вже про той документальний факт, що саме представники ЗМІ великою мірою і змобілізували події у центрі Києва наприкінці листопада. ЦЕ Вже пізніше там з’явилися студенти і містяни, і ще пізніше – політики.
Період буремних подій також спричинив різке збільшення аудиторії у всіх типах ЗМІ. Саме у цей час був зафіксований рекорд українського сегменту інтернету – добова відвідуваність на сайті tsn.ua Також саме події Майдану допомогли швидко злетіти новим телевізійним проектам – 112-Україна, Громадське телебачення, Еспресо TV.
Поза всяким сумнівом, в своїй тотальній більшості національні засоби масової інформації – і новостворені, і давно відомі, – об’єктивно і збалансовано демонстрували і коментували усі події. Якщо казати про телебачення, переконаний, взірцевим був випуск «Подробностей» на Інтері від 30 листопада – його можна використовувати майже як ідеальний приклад об’єктивності під час висвітлення суспільних конфліктів. Це говорить про те, що власне професія за останні 9 років таки спромоглася утримати завоювання 2004-го, зацементувати цінність свободи слова.
Що стосується чиннику власників ЗМІ, він не ключовий, але і не останній: здебільшого нині вони усвідомлюють репутаційні ризики для себе, якщо спробують повернутися до примітивного тиску на редакції. А коли і намагаються це робити, то вимушені діяти надзвичайно нерішуче, озираючи на суспільний резонанс. Тому ситуативні протести журналістів проти потенційних і чинних загроз для свободи слова в редакціях (як-от в УМХ), навіть якщо частково і перебільшені, в цілому мають дуже позитивне значення для збереження здорового клімату всередині медіагалузі.
І ще: нині в українських мас-медіа працює безліч журналістів і редакторів, які ще не були інтегровані у професію на початку 2000-их. Вони не знають, що таке «темники», вимоги замовчувати або штучно акцентувати. А відповідно – вони не спостерігали за журналістською революцією 2004-го. Тому для цього покоління нинішні події – цікаве і корисне випробування: своєї журналістської майстерності, власного дотримання професійних стандартів, здатності аргументовано спілкуватися з редакторами.
Серед того, про що можна дискутувати і дещо критикувати, – занадто демонстративне політичне позиціонування багатьох журналістів. Тобто де-факто серед журналістів з’явилося ще більше політичних активістів, які займалися і займаються не лише висвітленням і аналізуванням подій, але й політичною діяльністю – закликають до конкретних дій і політичних вчинків. Це допустимий розвиток професії, але не завадить таки провести внутрішню дискусію і таки визначити межі. Для більшої чистоти жанру і професії.
Головним же галузевим шоком 2013-го року, звісно, стало побиття журналістів у Києві в ніч на 30 листопада і пізніше. Тут можна констатувати: це був не лише перший кривавий розгін мирної демонстрації в новітній історії України, а й перше свідоме фізичне насильство щодо великої групи журналістів. Навіть в зоні військових дій є категоричне правило для всіх озброєних сторін – не чіпати пресу. Тому те, що сталося по відношенню у тому числі до медівників під час виконання ними професійних обов’язків, залишиться чорною плямою на репутації організаторів і виконавців. Аби не повторилося знову.
Руслан Кухарчук, президент Асоціації журналістів «Новомедіа», для “Телекритики”.
