Мексиканка Анабель Ернандес, що отримала Золоте перо свободи за статті-розслідування, в інтерв’ю Ірині Соломко розповіла про те, як одна жінка може боротися і з наркомафією, і з корумпованим урядом. Й іноді навіть перемагати. Матеріал розміщено у №35 журналу Корреспондент від 7 вересня 2012 року.
Важко повірити, що ця тендітна жінка наводить жах на корумпованих мексиканських чиновників і всемогутніх наркобаронів. Але це правда: Анабель Ернандес своїми розслідуваннями, які розкривають зв’язки між наркокартелями і владою Мексики, заробила собі славу викривача.
На її батьківщині, у 112-мільйонній країні, яка вважається одним з найнебезпечніших місць для роботи журналістів у світі – за останні шість років там вбили 30 працівників мас-медіа, – така слава є смертельно небезпечною. З 2010 року, коли стало відомо, що на Ернандес готувався замах, журналістка живе під постійною охороною. Але продовжує писати свої викриття.
Щоправда, до Києва на 64-й Всесвітній газетний конгрес і 19-й Всесвітній форум редакторів мексиканка приїхала без бодігардів. В Україні її чекали приємні звістки: Ернандес отримала від представників конгресу Золоте перо свободи. Це навіть не нагорода, а, швидше, символ, спрямований на те, щоб привернути до лауреата увагу всього світу і тим гарантувати захист і право на професію.
Що змушує Ернандес знову і знову писати про наркомафію і мексиканську владу, а також про можливості журналістів впливати на суспільство і через нього на владу, вона розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Корреспонденту.
– У 2000-му невідомі викрали і вбили вашого батька. Чи стало це тією останньою краплею, після якої ви вирішили присвятити себе розслідуванням і боротьбі з корупцією?
– Смерть мого батька не пов’язана прямо з моєю професійною діяльністю. Його викрали у 2000-му. Викрадення людей, часто бізнесменів, з метою отримання викупу нерідко трапляються в Мексиці. Але іноді викрадачі настільки сильно б’ють своїх жертв, що забивають їх до смерті. Те саме сталося і з моїм батьком.
– Вбивць знайшли?
– Влада Мексики прийняла рішення розслідувати цей злочин, але потім представники поліції прийшли до нас додому і сказали: “Якщо хочете, щоб справу розслідували, ви повинні заплатити нам”. Ми вирішили не платити. Оплачене правосуддя це не правосуддя.
– Про що ви писали до того, як загинув ваш батько?
– Я завжди займалася розслідуваннями, писала про політику, наркотики. Якщо казати про ті зміни, які відбулися після вбивства батька, то я стала більш відданою ідеї і сфокусувалася на корупції. Вона – зло для суспільства, з нею правосуддя неможливе.
– Практичні результати вашої роботи були? Звільнення корупціонерів або щось схоже? В Україні, наприклад, влада, на жаль, часто не реагує на публікації у ЗМІ.
– Я можу вам навести багато прикладів, коли після моїх статей порушувалися кримінальні справи, були звільнені чиновники або прийняті важливі закони. Але я також можу розповісти про ті випадки (їх, на жаль, набагато більше), після яких нічого не сталося. Наприклад, коли я виявила корупційний зв’язок між наркокартелем, високопосадовим службовцем поліції і урядом, то написала про це у своїй книзі. Звичайно, я очікувала, що ці люди опиняться у в’язниці, але цього не сталося. Після таких випадків і доводиться відновлювати свою віру [в закон].
Але наше завдання – казати людям правду, розслідувати, викривати незважаючи ні на що. Резонанс від статті це вже не моя ступінь відповідальності, це питання до суспільства. Очевидно, що уряд не каратиме корупціонерів, оскільки він сам – частина цієї порочної системи. І ось тут саме суспільство не повинне дозволити злочинцям залишитися безкарними. Цьому його і треба вчити.
– Мексиканське суспільство може контролювати владу?
– На жаль, ні. Я пишу про зв’язки між наркокартелями, поліцією, урядом, публікую фотографії, докази, документи, і видимих результатів немає.
Але це лише здається, що нічого не відбувається. Я впевнена, що інформація доходить до людини і змінює її на підсвідомому рівні. Більш глобальні і видимі зміни вимагають часу. Тому нам, журналістам, необхідно продовжувати роботу. Якщо ми перестанемо писати, ці ментальні зміни не настануть.
– Вам складно публікувати свої розслідування?
– Так, більшість ЗМІ у нас контролюються владою, але є деякі незалежні, які борються з нею. Зараз я публікую свої статті у двох дуже впливових опозиційних ЗМІ – газеті Реформа та журналі Процес. Вони не бояться публікувати мої статті.
Сім років тому я почала новий етап у своїй кар’єрі. Я пишу книги про ті розслідування, які робила і роблю. Тепер я можу писати все. Немає ніякої цензури. Я повністю вільна, оскільки в Мексиці видавнича інфраструктура не пов’язана з урядом. Якщо ти пишеш цікаву книгу, яка добре продається, як в моєму випадку, ти ні в чому не обмежений.
– В Україні багато журналістів намагаються йти в політику, щоб впливати на процес. Це правильний шлях? Ви не хочете піти в політику?
– У нас в Мексиці такого немає. Навіть більше, люди не схвалюють, коли журналісти стають держчиновниками, адже вони позбавляються своєї незалежності. Тому я не думаю, що це найправильніший шлях.
Влада дуже корумпована і щедра. Я знаю декілька прикладів, коли люди, будучи в опозиції, справжні громадські лідери, були незалежні і принципові в боротьбі з корупцією і владою, але щойно вони прийшли в парламент, отримали секретаря, машину і водія, більшу зарплату, загалом розкішне життя, вони змінилися і перестали боротися. І ніхто не може захистити від цього. Щойно люди відчуваю смак влади, вони стають залежними від неї.
– З 2006 року в Мексиці вбили 30 журналістів. Хто-небудь поніс за це покарання?
– Тільки у 2011-му були вбиті чотири журналісти, які писали про війни наркокартелів. І ніхто не поніс за це покарання. Все це робить Мексику однією з найнебезпечніших країн для роботи журналіста у світі.
– У 2010 році, коли стало відомо, що на вас готували замах, незалежна нацкомісія з прав людини забезпечила вам постійну охорону.
– Так, мені і моїй родині.
– Це зупинить ваших ворогів? Як ви живете в цьому постійному страху?
– Психологічно це сильно виснажує. Коли я дивлюся на свої фотографії до того, як почався весь цей жах, і на нинішні, усвідомлюю, наскільки змінилася.
Я перебуваю в постійному напруженні. Коли веду машину, мене оточує охорона. Якщо вони бачать десь поблизу мотоцикл з пасажиром, то відразу як по команді дістають зброю. І кожного разу в такому випадку я питаю себе: невже настав той самий момент?
Але я вірю, що охоронці професійно виконують свою роботу. Це все, що мені залишається. Дуже сподіваюся, що настане час, коли вони мені більше не знадобляться.
– Чому, живучи в такому страху, ви продовжуєте викривати корупціонерів і наркобаронів? Що вами рухає?
– Я розумію, що якщо не буду писати, їм буде легше мене вбити. До того ж журналістика – це моє покликання, і я нікому не дозволю позбавити мене улюбленої справи. Але коли дивлюся на себе в дзеркало, розумію, що не зможу жити так постійно. Однак відразу ж усвідомлюю, що зараз точно не той час, коли я можу зупинитися. Мені ще багато чого потрібно зробити.
– Ви усвідомлюєте, що ваші вороги теж можуть боятися вас?
– Хороше запитання. (Замислюється.) Я кожного дня живу зі страхом бути вбитою, але вони так само щодня живуть зі страхом моїх публікацій, від яких залежить їхнє життя. Ми квити.
– Яка ваша головна мета? В Україні, наприклад, багато журналістів вбачають свою місію в тому, щоб домогтися зміни влади.
– Я не працюю на те, щоб при владі змінилася та чи інша політична сила. Моя мета – глобальні зміни в суспільстві. Якщо це станеться, все буде по-іншому.
